Наразі я таких способів бачу три. і всі три пов’язані з проблемами у самій РФ.
Спосіб 1. У Росії обвалюється економіка. Віщую, що вже тут читач скривить пику і скаже: «Ви задовбали цими казочками». Справді, про обвал економіки РФ говорять від самого вторгнення. Проте.
Про проблеми економіки СРСР говорили біля 70 років. І (сюрпрайз!) СРСР рухнув не через операції армій НАТО, а саме через економічні причини. Хто сказав, що зараз буде інакше?
Чи існують в Росії економічні проблеми? Правильна відповідь — існують і чималі. Розпишу це в окремих дописах. Коротко — щойно Чемезов і Мордашов ревом заревіли що через ставку Центробанку у 21% їхні підприємства стрімко загнуться. Це — далеко не межа. Далі буде.
Спосіб 2. Росію згубить нестача робочих рук, що призведе до обвалу фронту або тої таки економіки РФ. Чи відчуєває Росія дефіцит робочих рук? Просте питання у відповідь — а нащо вони на фронт кидають корейців? Байки про дешевизну корейців залиште казкарям, використання корейців створює купу витрат навіть на рівні комунікації. Піти на такий крок Москву примусила очевидна обставина — мобілізація росіян обвалить еспортні та інфраструктурні галузі російської економіки.
Росія, розумієте, дуже велика країна, їм треба постійно підтримувати роботу купи підприємств, аби просто підтримувати свою власну життєдіяльність. Людей у Росії далеко не безмежно. А втрат вони зазнають шалених.
І так. В разі примусової мобілізації, гнати на фронт Кремлю доведеться… Москву і Петербург. Там наразі відсоток воюючих найменший. Просто нагадаю, всі без винятку революції та заколоти в Росії відбувалися в столиці.
Спосіб 3. Ніжнолюбимий всіма нашими експертами Чорний Лебідь. Росія має безліч проблем міжнаціонального та кримінального характеру. Якась з них запросто може стати каталізатором для вибуху. Зараз практично на наших очах відбувається тихий конфлікт чеченців та осетинів. Є ще й проблема мігрантів.
Чи вирогідно це? Думаю, якби влітку 2022 року я розповів би що «вагнерівці» Пригожина захоплять Ростов і здійснять похід на Москву, мене назвали б божевільним 90% читачів. А це вже було.
Коротше все що ми можемо зараз, це завдавати ворогові втрат і відступати допоки ворог сам не спіткнеться. Єдина альтернатива цьому — здати пару областей, як хоче Путін, аби почати переговори. А потім ще пару — в процесі переговорів. І через 3-5 років знову влізти в окопи — за набагато гірших умов. Вибачте, як на мене боротися треба за кожен клапоть української землі.
Просто тому, що це наша земля.
Чи розглядаю я варіант перемоги через завдання ворогові низки поразок? Моя відповідь — не за цього керівництва ЗСУ та України. Я цілком припускав такий варіант доки ЗСУ керував генерал, за якого ворога викинули з під Києва, з Харківщини та з Херсона. І тільки не треба казочок ніби Харківщина — заслуга генерала Сирського. Ми бачимо різницю між ЗСУ за Залужного і ЗСУ без Залужного.
Зрозумійте правильно. Я — військовий і довго уникав прямої критики командування. Але щойно про неохідність негайної реформи керівництва армією заголосив навіть Сергій Стерненко. Далі їхати нема куди.
Вибір у нас небагатий. Маємо виснажувати ворога в обороні — і ударно вдосконалювати методи оборони. Фортифікацію — у першу чергу. А ще — БПЛА, РЕБи, ППО. Про це необхідно говорити, бо питання, без перебільшення, дозріло.
Треба говорити з суспільством як з дорослими. Чітко вказувати на проблему. І знаходити рішення.
І так. А чому я взагалі думаю, що ми переможемо?
Дуже просто. Бо іншого варіанту для нас ніхто не передбачив. Москва не припинить воювати доти доки може. А коли вона не зможе воювати — шанс з’явиться у нас. Дякувати Богу союзники нам наразі допомагають, а наші волонтери і бізнес працюють на перемогу не покладаючи рук. Створюють нову техніку, передають на фронт. Я це бачу щодня.
Москва не зупиниться доки ми її не зупинимо. Тому вибір в нас небагатий. Або — тотальна Буча на всій Україні. Або — маємо перемогти. Третього не існує.
