Автор статті: Тодор Пановський
Сучасна національна свідомість та державна суб’єктність починаються там, де нація завойовує право на власну мовну логіку та безкомпромісний захист своїх гуманітарних кордонів. У міждержавних відносинах — особливо з історичними колонізаторами — базовим принципом безпеки є лінгвістичний паритет. Проте в Україні цей паритет досі залишається однобічним.
Поки імперська мовна система Москви на державному рівні десятиліттями використовує конструкцію «на Украине» як геополітичну зброю для заперечення нашого суверенітету, українське суспільство лише зараз відкриває для себе природну симетричну відповідь. Логіка тут проста і дзеркальна: якщо для Кремля Україна є лише «територією», то в українському інформаційному полі має панувати чітке таврування агресора — «на Московії». Це не просто філологічна симетрія, а акт деколонізаційного самозахисту, який руйнує ментальні рамки імперії її ж методами.
Проте, якщо у відносинах із зовнішнім ворогом суспільство поступово намацує дзеркальну логіку, то всередині країни процеси формування національної свідомості демонструють непевність, половинчастість та готовність до капітуляції. Найбільш рельєфно цей внутрішній парадокс і кризу самоповаги відображає тривала дискусія навколо традиційного слов’янського етноніму «жид».
Щоб зрозуміти всю глибину цієї проблеми, варто порівняти її з іншим лінгвістичним процесом — заміною екзоніму «цигани» на самоназву «роми». Коли ромська спільнота на своєму Першому Всесвітньому конгресі у 1971 році ухвалила рішення відкинути застарілі назви, вона звернулася до всього світу, до всіх країн і націй без винятку, запропонувавши єдиний міжнародний стандарт [група моніторингу прав меншин].
Українці з радістю та без жодних заперечень перейшли на цей формат у публічному та правовому полі, адже тут діє універсальне правило поваги до загальносвітового вибору нації. Проте зі словом «жид» ситуація є абсолютно інакшою, і на цю вибірковість суспільство зобов’язане зважати. Тут немає єдиної глобальної вимоги до людства.
У Західній та Центральній Європі — у тій же Польщі (Żyd), Чехії чи Словаччині (Žid) — цей корінь залишається абсолютною, природною та офіційною лінгвістичною нормою. Там жидівські громади не висувають жодних претензій до мови титульних націй, адже ці території не перебували під прямим тоталітарним контролем Москви і ці слова не зазнали політичного отруєння з боку держави.
В Україні ж ми бачимо унікальний парадокс, створений московським імперіалізмом та радянським тоталітарним апаратом. Саме московська мовна система, перенісши свій внутрішній токсичний антижидіввський контекст на український ґрунт, штучно криміналізувала це слово, нав’язавши натомість радянський лексичний стандарт «єврей» через реформи 1930-х років.
І тут виникає головна криза непевної національної свідомості: замість того, щоб повністю демонтувати цей імперський «софт» і синхронізувати власну мову з європейською слов’янською практикою, Україна продовжує триматися за радянське табу. Від українців вимагають відмовитися від питового слова лише на тій підставі, що московія колись спотворила його зміст на підвладних їй територіях.
Тобто українська мова змушена нести тягар за гріхи російського імперіалізму на своїй же землі, підлаштовуючись під «чутливість», сформовану змосковленням жидівської меншини. Поступки в таких фундаментальних питаннях свідчать про те, що українське гуманітарне поле досі перебуває в полоні чужих стереотипів.
Коли держава чи суспільство дозволяють коригувати свої історичні мовні норми під впливом зовнішнього тиску чи внутрішнього шантажу, вони демонструють слабкість. За фасадом щорічних дрібних реформ правопису ми замовчуємо головне: неможливо побудувати ментально незалежну соборну державу, якщо її мовний код залишається підпорядкованим травмам, які насаджувала Московія.
Справжній мовний суверенітет вимагає послідовності. Ми маємо право і обов’язок повернути українській мові її природну доокупаційну структуру, відкинути радянські лексичні обмеження та вимагати від усього світу — як від європейських партнерів, так і від ворогів — повної поваги до нашої гуманітарної ідентичності.
Лише тоді, коли ми перестанемо підлаштовуватися під чужі умови за рахунок власної культури, українська свідомість стане по-справжньому зрілою та монолітною. Слава українській нації!
