Поки Лєна вигулює наряди з брошками та презентує канадським пенсіонерам, яких зібрали за гроші подивитися на образ першої і купити словник стійкості, нам треба продовжувати терпіти та посміхатися, як казала перша.
Вони що даремно з Вовою стараються для нас?
Он які помпезні саміти та конференції відновлення вже 5 рік проводять, коаліції рішучих відвідують, по Парижах і Лондонах кортежами перебиваються, церемонії похорон собою ощасливлюють, словники стійкості у садах софійності презентують, і відосики потужності важко записують, і по турне щотижня катаються.
І все заради нас!
Щоб нас врятувати від Європи, якій вже остаточно заборонили нам давати захист!
А ми, невдячні, обурюємося порожнім поличкам, випаленим містам, знищеній економіці, бізнесу, заблокованим портам, вкраденим рокам, демографічній катастрофі, відсутності захисту та балістики?!
Треба купити словник стійкості, лопату і вібратор Кулеби та чекати фламінго з фреєю, тоді і будемо всі врятовані у 2035!
Дивлячись на це все, через що проходить наша держава та люди, поки ця вся зелена шобла живе своє краще життя, хочеться просто кричати від безпорадності та розпачу…
«Ця війна має шахрайський характер, оскільки вона має тривати постійно, без перемоги.
Її головна мета — зберегти існуючий лад, знищуючи не лише людські життя, а й плоди людської праці, оскільки загальне зростання добробуту загрожує ієрархічному суспільству загибеллю.
Якщо величезна маса людей стане грамотною, навчиться думати самостійно, вона позбавиться привілейованої меншості через непотрібність.
Війна ж і голод допомагають тримати людей, які отупіли від злиднів, у світі ілюзій».
/Джордж Оруэл/
• •
Другу добу країну розносять у хлам. Люди гинуть. Будинки та інфраструктура перетворюються на руїни навіть там, де, здавалося б, ще можна було жити.
І на цьому тлі відбувається дещо, можливо, ще страшніше за самі руйнування: ті, кого народ називає своєю владою, — мовчать.
Країна воює власними силами, а ті, хто зобов’язаний говорити з народом, ніби зникли.
Немає зрозумілого пояснення того, що відбувається.
Немає відчуття, що держава контролює ситуацію.
Зате є Telegram-канали — рупори внутрішнього окупанта, які фактично стали чи не єдиним джерелом інформації для мільйонів.
І виникає просте питання: а де, власне, влада?
Де держава? Де президент?
Де рішення? Де відповідальність? Де пояснення того, що відбувається?
«Переговорники» приїхали, поїхали — і ось результат.
А поки країна горить, суспільство фактично змушене забути все інше.
Бєззаконня ТЦК? Потім.
Корупція? Потім.
Вкрадені гроші? Потім.
Прокурори та схеми? Потім.
Політична відповідальність? Потім.
Спочатку виживіть. Потім запитайте.
Дуже зручна конструкція для будь-якої влади, яка не хоче відповідати.
Якщо влада вимагає від людей жертвувати життям, свободою, здоров’ям і останнім майном — вона зобов’язана бути першою там, де йдеться про відповідальність.
Якщо влада не здатна захистити людей — виникає питання про її здатність керувати країною.
Якщо здатна, але не робить цього — виникає інше питання: чому?
А якщо рішення ухвалюються в інтересах, які розходяться з інтересами власного народу, — це вже не просто питання війни. Це питання державного суверенітету.
Що нас чекає далі?
Нам, найімовірніше, знову скажуть, як і всі ці роки: «Зараз не час ставити запитання».
«Треба сплотитися».
«Критика влади грає на руку ворогу».
Ні! Саме зараз питання ставити необхідно.
Якщо ви хочете мати шанс вижити — мовчати не можна.
Бо після чергової атаки ракети перестануть летіти. А наслідки рішень цієї влади залишаться.
Зруйновані будинки можна відбудувати.
Загиблих людей — ні.
Тому сьогодні головне питання не лише: хто нас атакує?
А й: хто приймає рішення від імені українського народу — і чому український народ знову платить за ці рішення найвищу ціну?
Мовчання не врятує життя.
І ви самі переконаєтеся в цьому, якщо ситуація стане ще страшнішою
Мовчання вбиває.
А в той час, коли ті, кому ви віддали свої голоси — живуть своїм найкращим життям, подорожують світом і демонструють зовсім іншу реальність, звичайні люди ховають у підвалах своїх дітей.
Скільки ще ви зможете там сидіти?
