Про цю руськощелепну кісту вже висловилися майже всі, і мене це тішить, бо така реакція вкотре показує, що українське суспільство не втратило пильності навіть у тих страшних умовах, які сьогодні переживає Україна.
Коли мені пишуть: «Навіщо ви знову тягнете їх в інформаційний простір?», я хочу вкотре нагадати, що саме так і працює інститут репутації. Якщо людина виходить на величезну авдиторію і вивалює туди гору лайна, суспільство має на це реагувати, давати оцінку й створювати для цієї людини відповідні наслідки. Мовчання не позбавляє таких персонажів майданчика, воно просто залишає їхні слова без відповіді.
Ми живемо посеред інформаційно-когнітивної війни, у якій росія б’є по нашому інформаційному простору так само системно й масовано, як по наших містах: виснажує, дезорієнтує, підміняє причини й наслідки та знову й знову намагається переконати світ, що проблема не в російській агресії, а в якихось «неправильних українцях».
І тут, як за вказівкою, на сцену повиповзали наші корисні дурники, які у 2022 році швиденько мімікрували під українчиків, познімалися у вишиванках, поспівали кілька українських пісень, заробили на «незламності», а тепер так само синхронно раптом заговорили про «концтабір», перейшли на російську й побігли розповідати російськомовній авдиторії, як їх ущємляють і хейтять українці.
Окремо хочу звернути увагу на те, до кого пішла ця пара дурників. Не в українське медіа, щоб пояснитися перед суспільством, яке десятиліттями давало їм сцени, етери, гроші та популярність, а до російської журналістки Каті Гордеєвої в один із найбільших російськомовних YouTube-проєктів.
Потап із Каменських чудово розуміли, куди йшли, якою мовою говоритимуть і хто почує їхні всраті історії про «патріотізм своєй сємьї» й організм, який відторгає українську. Вони пішли не пояснюватися перед українцями, а продавати російськомовному інформаційному простору зручну для себе версію, у якій винні не ті, хто напав на Україну, а Україна, яка після нападу насмілилася вимагати від своїх публічних людей хоча б мінімальної відповідальності.
Особливо прекрасна, звісно, історія Насті, яка в дитинстві жила в Італії, чудово вивчила італійську, хвалилася своїм італійським акцентом, за чотири місяці опанувала іспанську й давала нею інтерв’ю, але щойно почала говорити українською, її організм раптом не витримав: вилізла кіста й зник голос!
Тобто з усіма іншими мовами організм якось домовився, а від мови країни, де вона народилася, на сценах якої побудувала всю свою кар’єру та стала відомою, почав її буквально відторгати. І я навіть не знаю, що тут огидніше: цинізм, тупість чи готовність власним ротом подарувати російській пропаганді тезу, яку там навряд чи змогли б сформулювати настільки вдало.
Потап тим часом заспокоює себе тим, що весь хейт існує лише в інтернеті, де сидять якісь боти й озлоблені люди, а наживо його нібито всі люблять, усміхаються й чудово зустрічають. Вочевидь, «озлоблені люди» — це ті, хто п’ятий рік живе під обстрілами, служить без ротацій, ховає близьких, виховує дітей під сиренами та продовжує працювати в Україні, поки Потап за кордоном героїчно «годує сім’ю», наче мільйонам українців свої родини годувати не потрібно.
Тому я дуже сподіваюся, що після цього інтерв’ю репутація наздожене цих мразей уже не лише в коментарях. Що їм більше не дадуть жодної української сцени, жодного етеру, жодного фестивалю, жодної рекламної інтеграції, а люди, які зустрінуть Потапа на вулиці, перестануть усміхатися, фотографуватися й допомагати йому підтримувати казку про всенародну любов.
Якщо твій організм відторгає українську мову, український культурний простір має повне право відторгнути тебе.
Бо справжня кіста в цій історії сидить не в голосових зв’язках Насті Каменських. Справжня кіста — це весь цей постколоніальний малоросійський шоу-бізнес, який не може комфортно існувати ніде, крім російського стійла.
І цю кісту з української культури та сцени давно час видалити остаточно.
.
МАЯТНИК ХИТНУВСЯ В ІНШИЙ БІК…
Давайте говорити не про Настю і Потапа, а значно ширше.
Хіба, ви, люди, ще не зрозуміли однієї залізної закономірності? Усе, що з»явилося на українській поп-сцені і в українському шоу-бізі, починаючи з з 2000-х років — це вже не українське мистецтво. І це не українські артисти!
Це гібридне покоління, що виростало в інфопросторі, повністю контрольованому олігархами, імена яких ви знаєте і без мене. Усі їхні канали — а це «топові» канали України — Інтер, 1+1, ICTV, Новий, СТБ, М1, М2, ТЕТ — довго і терпляче займалися селекцією саме такого виконавця — лояльного до влади грошей, слухняного і всеядного, орієнтованого на російський ринок, зверхньо і вороже налаштованого до всього традиційно українського.
Я не буду перераховувати всі ті мегарейтингові проекти, ті хіт-фабрики, х-фактори та голоси країни, де зовсім юних і у більшості обдарованих українців, буквально «ламали через коліно» всі оті гібридні «вокальні тренери», які самі пройшли через горнило цього пекла, де з них випалювалося все те, українське, що ще могло зберегтися в їхніх душах.
Бо якщо в цих проектах і з»являлися якісь чисті душі, як, приміром, та ж Іларія чи Юркеш, то їх зрізали ще задовго до фіналу. Бо за кулісами і на всіх знімальних майданчиках панувала російська мова, російська естетика, проросійська ментальність.
Можливо сьогодні це вже не так помітно під товстим шаром синьо-жовтої фарби і тотальним переформатуванням виконавців, яким дозволено бути «зірками» для цього народу. Але я не вірю майже нікому з нинішнього «першого ешелону» цього покоління. Не вірю, бо знаю багатьох з них зблизька, пам»ятаю їх з довоєнних часів, коли вони пишалися концертами чи проданими піснями «за поребриком». А потім різко стали мегапатріотами — і вся вітчизняна система шоу-бізнесу почала працювати на їхні грандіозні патріотичні шоу.
Пам»ятаю, як я був здивований, коли перед самим вторгненням агресора, був запрошений на канал «Україна», де знімалося грандіозне шоу «Спіівають всі».
Проект зібрав СТО найпомітніших поп-зірок тодішньої України, розбавивши їх фріками і трансвеститами та ще кількома народними артистами як то Іво Бобул, Павло Зібров, Оксана Пекун, Марія Бурмака, Світлана Білоножко — і ваш покірний слуга.
І досі в моїй пам»яті оте відчуття косих поглядів з боку багатьох молодих: «А чьо тут делают еті діназаври?». Будь-які слова делікатної критики з нашого боку сприймалися ними якщо не з іронією, то зі сміхом і улюлюканням. Особливо тоді діставалося Бобулу, який не відрізнявся зайвою тактовністю і називав речі і людей своїми іменами.
І вже тоді мене невідступно переслідувала думка — про яку естафету поколінь, про яку передачу досвіду і збереження традиції може йти мова, коли так безцеремонно і жорстко насаджується зневажливе ставлення до всього українського…
Зрозуміло, що війна стала точкою відліку нових часів. Але для шоу-бізнесу це стало всього лише часом нових правил, коли перед усіма «зірками», які до того співали виключно російською, була поставлена умова, — позбутися свого російськомовного репертуару або зробити терміновий переклад своїх російськомовних хітів.
І треба сказати, що більшості з тієї «зіркової обойми» це практично вдалося. Про якість говорити тут не будемо, але формальна сторона тієї українізації була дотримана.
Щоправда, не всіма. У деяких одіозних шоу-дів були серйозні проблеми з дорогими рекламними роликами, які активно ротувалися на телеканалах. Один із текстів пам»ятаю й досі: «Лед тронулся, когда ты до меня дотронулся…». Хіба можна забути колись той «суржиковий» варіант, який зазвучав незабаром з телеекранів, він виглядав так: Лід тронувся, коли до мене ти дотронувся…»))
Зрозуміло, що ця «тотальна українізація» не мала нічого спільного із справжнім зануренням у всесвіт української культури чи поезії. Це було вульгарне і аморально жахливе зовнішнє перефарбування без зміни внутрішньої суті.
Скажу парадоксальну річ: мене абсолютно не тригерять і навіть викликають певне розуміння люди, які не втратили остаточно свою суть — і почали говорити правду про себе, про те, як складно їм переживати цей процес трансформації.
Щоб зрозуміти їх почуття, я й вдався до опису тих недавніх часів. А тепер просто уявіть, що їм з дня в день, з року в рік вкладалися в голову думки, що треба співати російською, бо це комерційно вигідно, це слава, гроші, рейтинги і визнання.
А потім їх викликали на килим їхні високі куратори — ті ж самі дяді й тьоті з телебачення і сказали — треба терміново розвернутися у протилежний бік, кардинально поміняти свою творчу орієнтацію.
І скажу вам абсолютно відверто — я не хочу їх тут таврувати, насміхатися чи закликати до хейту. Я знаю, як їм зараз непросто — з їхнім набором для спілкування українською у 200 слів, з їхніми особливими щелепами, які не дозволяють їм вивчити українську фонетику — і це чутно одразу. Я уявляю цю міру напруження, відчуття несправжності і нерозуміння всього що відбувається довкола. Як це декого дратує і бісить. Аж до того, що хвороби з ментального рівня переходять на фізичний.
Я не тримаю зла ні на кого і не зловтішаюся, але у мене дуже добра пам»ять. І я пам»ятаю, як на початку 2000 років з появою комерціних радіо і телеканалів відбулася оця «культурна революція», а чи «культурна зачистка». Просто вже на наступний день ти раптом став чужим у своїй країні — «неформатом», «нафталіном» і «примітивом».
Ціла когорта чудових українських артистів, що прийняла творчу естафету від свої попередників, просто обнулилася, пішла в інформаційне небуття через свою українськість. Хтось спився, хтось помер, але хтось таки вижив!
Вижив — щоб усе розказати і пояснити людям, котрі не знають, як це відбувається насправді. І я тепер навіть співчуваю тим, недавнім «зіркам», які дивилися зневажливо в наш бік, а сьогодні втратили майже все — авторитет публіки, стадіони, шалені гонорари. А вони ж думали, що спіймали б-га за бороду!
Але маятник хитнувся в інший бік…
