Ефективність державної оборонної політики визначається не кількістю презентацій, гучних заяв і показових макетів. Її визначають ракети на бойовому чергуванні, серійне виробництво, запаси боєприпасів і здатність держави завчасно готуватися до війни. Усе інше — політичний шум, який не зупиняє ворожі ракети й не захищає українські міста.
.
У травні 2019 року Володимир Зеленський очолив державу, яка мала власну ракетно-космічну школу, КБ «Луч», КБ «Південне», «Південмаш», Павлоградський хімічний завод і низку перспективних програм — «Сапсан», «Грім-2», «Нептун», «Вільха» та інших. Україна не починала з нуля. Частина цих проєктів роками потерпала від недостатнього фінансування, однак із 2019 року саме нова влада отримала повноваження і відповідальність за визначення пріоритетів, фінансування та організацію серійного виробництва.
Тому питання до влади просте й незручне: що саме вона зробила за сім років, які можливості втратила і чому окремі програми так і не досягли необхідного рівня готовності до початку повномасштабної війни?
Показовим є приклад «Сапсана», пов’язаного з програмою «Грім-2». У лютому 2021 року міністр оборони Андрій Таран заявляв про готовність проєкту понад 80% і намір укласти контракт на першу дослідну батарею. Але до повномасштабного вторгнення публічно підтвердженого серійного розгортання комплексу не відбулося.
.
Павлоградський хімічний завод повідомляв про проблеми з державними замовленнями, а в парламенті звучали заяви щодо можливого блокування фінансування. Ці заяви самі по собі не доводять умисних дій. Але вони не скасовують головного факту: держава, яка вже восьмий рік воювала з Росією, не змогла вчасно довести до війська власний оперативно-тактичний ракетний комплекс.
Що саме означала заявлена готовність на рівні 80%? Які етапи залишалися невиконаними? Хто відповідав за фінансування? Які контракти уклали, а які зірвали? І чому програму не завершили до початку широкомасштабної війни? Це вже не питання політичних оцінок. Це питання державної відповідальності.
.
Подібні питання стосуються «Нептуна». Комплекс пройшов державні випробування у 2020 році, але контракт на перший серійний дивізіон уклали лише наприкінці року. Навесні 2021-го розробник повідомляв про недостатній аванс, а в січні 2022 року ще тривали випробування серійної пускової установки.
.
Згодом «Нептун» продемонстрував високу бойову ефективність, зокрема під час ураження крейсера «Москва». Це заслуга українських конструкторів, виробників і військових. Але їхній героїзм не може бути ширмою для чиновницької повільності. Чому після завершення основних випробувань Україна зустріла повномасштабну війну з обмеженими можливостями розгортання власної протикорабельної зброї? Чому серійне виробництво не було масштабоване раніше? Хто вирішив, що країна може дозволити собі чекати?
Схожа ситуація спостерігалася з «Вільхою» та «Вільхою-М». Базова система вже існувала, модернізовані ракети проходили випробування, однак рішення щодо державного замовлення ухвалювалися із затримками. У 2020 році обмежені закупівлі пояснювали наявністю запасів і бюджетними пріоритетами.
Але війна не почалася у 2022 році раптово для тих, хто відповідав за оборону. Росія окупувала Крим і частину Донбасу ще у 2014 році. Загроза була очевидною. Тому посилання на «бюджетні пріоритети» звучить не як пояснення, а як визнання того, що ракетне озброєння не було поставлене на належне місце в системі оборонного планування. Потрібно встановити, чи відповідали обсяги закупівель потребам Збройних сил і чому модернізовані боєприпаси не вироблялися швидше та в більших масштабах.
Проблеми Павлоградського хімічного заводу продемонстрували вразливість усієї ракетної кооперації. У 2020 році підприємство повідомляло про фінансові труднощі та звільнення сотень працівників. Нестабільне фінансування програм утилізації ракетного палива й виробництва компонентів створювало ризик втрати технологічних компетенцій.
.
Ракетне виробництво неможливе без стабільної роботи підприємств, спеціальної хімії, двигунобудування, випробувальної бази, кваліфікованих кадрів і довгострокових контрактів. Якщо держава роками тримає критичне підприємство на межі виживання, це не просто господарська недбалість. Це підрив власної обороноздатності.
Схожі питання виникали щодо «Тайфуна-1», «Сокола-300» і комплексу «Горлиця». Не кожна перспективна розробка обов’язково має переходити до серійного виробництва. Але для кожної програми держава зобов’язана ухвалити чітке рішення: продовжувати, модернізувати, інтегрувати з іншими проєктами або припиняти.
Натомість роками спостерігалася інша практика: презентації, обіцянки, демонстратори, нові назви й відсутність зрозумілого військового результату. Так не будується оборонна промисловість. Так імітується діяльність.
.
Після 2022 року Україна суттєво розширила виробництво безпілотних систем. «Армія дронів», нові виробники та велика кількість моделей продемонстрували потенціал української інженерної школи. Водночас виробники повідомляли про недозавантаження потужностей і непередбачуваність державних замовлень.
.
За оцінкою асоціації «Технологічні сили України», у 2024 році 63% потужностей її учасників залишалися незавантаженими. Це не показник усього оборонно-промислового комплексу, але він демонструє небезпечний розрив між можливостями виробників і системою державного контрактування.
Ситуація абсурдна: країна воює, підприємства мають технології та виробничі лінії, військо потребує озброєння, а значна частина потужностей простоює. Якщо це не провал управління, влада повинна пояснити, що саме вона вважає провалом. Рахункова палата повідомляла про масштабні порушення та невідповідності під час закупівель безпілотників і озброєння. Самі аудиторські висновки не означають, що всі відповідні кошти були привласнені. Але вони прямо вказують на проблеми планування, контролю та управління закупівлями.
.
НАЗК визначило корупційні ризики у закупівлях БпЛА та РЕБ, а НАБУ розслідувало можливі зловживання. У воєнний час секретність необхідна, але вона не може перетворюватися на індульгенцію для чиновників. Захист військової таємниці не означає захист посадовців від відповідальності. Закриті дані про характеристики зброї — це одне. Закриті від суспільства схеми, необґрунтовані ціни, зірвані строки й непрозорі рішення — зовсім інше.
.
Прозорішого обґрунтування потребують і замовлення виробникам далекобійних засобів ураження, зокрема Fire Point. Компанія має власні розробки та результати бойового застосування, однак журналістські розслідування порушували питання ціноутворення і можливих преференцій.
Ці обставини потребують перевірки, але не можуть автоматично трактуватися як доведені правопорушення. Водночас влада не має права вимагати сліпої довіри. Для всіх виробників мають діяти однакові критерії: обґрунтованість ціни, підтверджені технічні характеристики, фактичні поставки, надійність і результати застосування. Державне замовлення не повинно залежати від політичної близькості, особистих зв’язків чи здатності виробника переконливо виступати на презентаціях.
1 жовтня 2026 року Зеленський повідомив про перше бойове застосування української балістичної FP-7 і назвав серійне виробництво наступним етапом. Це важливий результат роботи конструкторів, виробників і військових. Але водночас це ще один привід поставити незручне питання: чому власна тактична балістична система лише на восьмому календарному році президентства виходить на необхідний масштаб? Якщо виходить.
.
Так, створення таких комплексів є складним технологічним завданням. Так, війна ускладнює виробництво, змушує приховувати потужності й захищати кооперацію від ударів противника. Але ці обставини не можуть автоматично списати всі попередні затримки. Потрібно відокремити об’єктивні обмеження від управлінських рішень, бездіяльності, помилок і можливих зловживань.
Немає доказів стверджувати, що Зеленський особисто давав розпорядження зупиняти ракетні програми. Але це не звільняє його від політичної відповідальності за роботу державної системи, яку він очолює. Президент, уряди, міністри оборони, державні замовники та парламент у межах своїх повноважень мають пояснити, чому перспективні розробки не отримували своєчасного фінансування, підприємства залишалися без гарантованих замовлень, а серійне виробництво в низці випадків розпочиналося із запізненням.
.
Не можна роками посилатися на спадок попередників, коли влада вже сім років контролює бюджет, уряд, оборонне планування та державні закупівлі. Попередні проблеми могли пояснювати стартові труднощі. Вони не можуть бути універсальним виправданням для всіх наступних провалів.
Україні потрібен незалежний аудит ракетних і безпілотних програм 2019–2026 років — від технічних завдань і бюджетних призначень до контрактів, фактичних поставок та результатів бойового застосування. Такий аудит має враховувати вимоги захисту військової таємниці, але не повинен перетворюватися на формальність. Він має встановити, хто ухвалював рішення, які строки визначалися, які кошти виділялися, чому програми затримувалися і хто відповідає за невиконання поставлених завдань.
.
Ключовою проблемою в цій історії залишається втрачений час. Українські інженери довели, що здатні створювати сучасну зброю. Військові довели, що здатні ефективно її застосовувати. Тепер відповідальні державні органи мають довести, що не змарнували можливості, які були в них до початку повномасштабної війни.
Питання полягає не лише в тому, скільки нових ракет було презентовано. Питання в тому, скільки систем Україна могла мати раніше, але не отримала, хто затримав їхнє виробництво і чому за це досі ніхто не відповів.
Ракета, яка могла бути на бойовому чергуванні раніше, але з’явилася із запізненням, є не лише технологічним результатом. Вона також є свідченням ціни державної халатності і умисного затягування. Під час війни цю ціну сплачують не чиновники презентаціями й не міністри заявами. Її сплачують військові та цивільні — зруйнованими містами, втраченими можливостями й життями.
Сьогоднішньої ночі ми атакували росію дронами FP-2 у кількості 500+ на суму близько 35 млн доларів. Ми пошкодили один цех заводу ВПК в Редкіно (другий раз атакуємо з лютого 2026), в Калузі пошкодили дата-центр «Яндекса», в республіці Комі пошкодили НПЗ (другий раз атакуємо з березня 2026). Практично з 500+ дронів до цілі дійшли не більше 10.
Росія атакувала нас 136 дронами. Сили оборони України збили та нейтралізували 114 російських безпілотників. Про знищення і руйнування, які нанесли кацапи, я не розповідатиму, вони в рази більше, ніж нанесені нами ворогові.
Низька ефективність наших дронів переходить усяку допустиму зону розуміння жадібності наших чиновників!
