Намагаючись розібратися в усіх останніх новинах про цю війну, я також поринув у читання матеріалів, присвячених «четвертій річниці» повномасштабного вторгнення Путіна до України. Наступного тижня я буду так зайнятий, що зараз не впевнений, чи зможу написати щось на цю тему. Тому краще зробити це раніше, ніж зробити зовсім.
Справді, я спіймав себе на тому, що читаю та розмірковую над двома конкретними моментами. Стаття в The Guardian, яка пояснює, як ЦРУ та MI6 попереджали українське (і європейське) керівництво про майбутнє російське вторгнення ще в 2021 році, але всі поставилися до цього скептично і тому не дослухалися. А потім… ні, я не додаватиму посилання: мені набридли інтернет-війни з усіма цими розумниками ще 1995 року (так, інтернет існував тоді, незалежно від того, у що ви «вірите» чи ні): досить сказати, що це аналіз західного аналітика критики українського керівництва, висловленого російським політологом…
Про все по порядку.
Хоча більша частина змісту статті в The Guardian була мені так чи інакше відома (винятком є припущення, що Залужний та інші командири стримувалися зі страху бути, простіше кажучи, «відданими під військовий трибунал»), я все ж таки настійно рекомендую прочитати і зберегти цю статтю. І перечитувати її за кожної можливості: вона проста, зрозуміла і лаконічна (особливо в порівнянні з тим, як я описую деякі «речі»).
Суть історії в тому, що жодна з двох «провідних» (іноземних) розвідувальних служб США та Великобританії, можливо, не мала «доказів» або «супершпигуна» в лавах адміністрації Путіна. Однак: суть наявних у них даних була настільки очевидною, що можливим був лише один висновок.
Проте цей висновок було відкинуто «європейськими партнерами» (не лише німцями та французами: навіть поляки були налаштовані скептично, принаймні спочатку), бо він «не мав сенсу» — для них (особливо для німців). І оскільки він не мав сенсу для європейців, Зеленський у результаті також перестав довіряти американцям та британцям. Звичайно, Зеленський мав і свої додаткові причини для своєї точки зору: у дуже стислому вигляді їх можна описати як «внутрішньополітичну ситуацію». Такі погляди, як «запобігання паніці» та (в результаті) «крах економіки».
Навіть заднім числом важко повірити: Зеленський відмовлявся довіряти всім подібним повідомленням — і так тривало доти, доки росіяни не атакували. Справді, вторгнення застало його — і його міністра оборони також — вдома. Так само, як голова німецької БНД був захоплений сплячим у готелі в Києві в очікуванні низки зустрічей з українськими колегами, запланованих на 24 лютого. А оскільки Зеленський відмовився діяти, руки Залужного були пов’язані: він і найвище командування ЗСУ не наважувалися порушувати накази президента. Таким чином, схоже, навіть відкликання оперативного резерву 1 і 2 ЗСУ, нібито видане 18 або 19, а потім 22 лютого відповідно, мало «досить неофіційний» характер. Якщо він взагалі мав місце. В результаті — і незалежно від того, які саме їхні чи будь-які інші українські заяви наголошувалися з того часу (читай: звичайні заяви звучать приблизно так: «Ми знали, що вони прийдуть» тощо) — ЗСУ теж застали зненацька. Як завжди, тільки Буданов і ГУР були «начебто підготовлені», хоча Зеленський не хотів слухати навіть їх.
…а потім, навіть коли вони почали реагувати, ніхто в Україні не очікував, що росіяни атакують не лише Київ, а й просунуться до Херсона та Запоріжжя, а звідти — до тилу оборони Маріуполя, що виявилося для останнього фатальним.
Десантники — російські повітрянодесантні війська (ВДВ) — готуються до посадки на гелікоптери Мі-8, які мають доставити їх до аеропорту Гостомель, рано вранці 24 лютого 2024 року, на дорозі в Гомельській області на південному сході Білорусі.
Щоб переконатися: я повернувся до своїх власних оцінок тих часів. Незалежно від того, що публікувалося, станом на листопад 2021 року я також був скептиком . Навіть жартував. «Це не мало жодного сенсу». Моя думка почала змінюватися тільки в січні 2022 року, коли в соціальних мережах з’явилися супутникові знімки, які показують, що VSRF розпочали розгортання своїх польових шпиталів та банків крові поблизу кордону. Масштаби цього елемента розгортання були просто надто великі. Ніхто не розгортає стільки польових шпиталів та супутнього обладнання без реального наміру «щось зробити». Отоді й стало очевидно: Путін збирається напасти.
На той час я цього не знав (підтвердження отримав лише з цієї статті в The Guardian), але тепер виявляється, що я був не самотній у своїй оцінці того, що українцям навряд чи вдасться продовжувати опір довше за два, а може, й три тижні. Справді, це була головна причина, чому навіть після вторгнення росіян не лише «європейці», а й США та Великобританія не наважувалися постачати щось, крім «важкого піхотного озброєння». Див.: переносні зенітні ракетні комплекси (ПЗРК) та протитанкові ракети, такі як FGM-148 Javelin… та 5000 кевларових касок. Речі, які підходять для того, щоб піхота ЗСУ могла продовжувати боротьбу – наприклад, у формі партизанської війни – незалежно від того, що відбувається у Києві чи на лінії фронту.
По суті всі експерти чекали, що станеться з Україною протягом перших двох-трьох тижнів. Тому було так «приємно» чути повідомлення про успішну оборону Вознесенська Україною в перші дні березня, наприклад, а потім про «перші» (відомі мені на той момент) українські контрнаступи в районі на захід/північний захід від Києва приблизно через тиждень.
Тоді стало очевидно: «вони» (українці) чинитимуть запеклий опір, і ні, Росія не зможе перемогти. Важливе уточнення: принаймні не зможе перемогти так, як від початку планований Путін…
Це підводить мене до наступного пункту.
У тій статті в The Guardian є одна деталь, а потім дещо, пов’язане з « плануванням », яка робить її «особливою»: вона цікавить не стільки для «таких диваків та/або зануд», як я, скільки для вас, читачів, які не беруть безпосередньої участі в моніторингу та аналізі цієї (або будь-якої іншої) війни.
Я звертаю вашу увагу на цю деталь, тому що вона добре пояснює, як Путіну вдалося спланувати операцію, не повідомивши про це більшість персонажів зі свого найближчого оточення; навіть найвищим командним пунктам ВРРФ. Зрештою, «добре відомо» (принаймні таким, як я), що не тільки такі персонажі, як Пєсков і Лавров, але навіть такі вищі військові командні пункти, як штаби Об’єднаних стратегічних командувань (ОСК) « Захід» та « Південь » ВРРФ, були поінформовані про рішення про вторгнення всього два, за два. Їхні безпосередні підлеглі — командири таких «польових армій», як, наприклад, 35-та загальновійськова армія (ОВА) або 41-а загальновійськова армія — були поінформовані ще пізніше. У свою чергу, багато хто з їх підлеглих: лише за кілька годин до початку операції. А війська, що перебувають у самому низу ієрархії командування, взагалі не були поінформовані.
Карта РФ із позначенням зон відповідальності п’яти ОСК. Синім кольором та написом «ЗВО» позначений ОСК «Захід»; помаранчевим кольором та написом «ЮВО» позначено ОСК «Південь». Принаймні номінально, саме ці два командні пункти відповідали за російське військове вторгнення в Україну.
Чому так важливо?
Тому що Путін працював абсолютно «стандартним» чином. Він «просто» доручив Головному оперативному управлінню Генерального штабу в Москві, а саме: групі на чолі з генерал-полковником Сергієм Рудським спланувати вторгнення в Україну.
Автори (і редактор) цієї статті роблять помилку, вказуючи на Рудського як на «найінформованішу людину в Генеральному штабі». Вибачте, але це величезне перебільшення. У найкращому разі: «щось для загального огляду». Це полегшує привернення уваги та дозволяє необізнаним читачам стежити за перебігом подій.
Генерал-полковник Рудської
Для таких диваків, як я Рудський відомий як головний стратегічний планувальник ВРРФ. Сама причина його існування та суть його роботи полягають у плануванні будь-яких непередбачених обставин. Йому та його команді платять (і в них немає інших справ) за планування всього, що може статися з РФ, від стихійних лих до всіляких військових операцій, чи то внутрішній заколот, чи то вторгнення марсіан… чи російське вторгнення в Україну, чи конкретні операції в рамках цього.
Це зовсім не робить його «найінформованішою людиною в генеральному штабі». Зовсім навпаки. Рудській (і його команда) знають лише те, що входить до його обов’язків і що йому було доручено планувати: він (і його команда) мали скласти тисячі планів за ці роки. Це не означає, що Рудський знає, які зі складених ним (і його командою) планів буде реалізовано. Він знає лише те, що йому наказано планувати. Насправді є лише одна людина, яка вирішує, що робитиме Росія — і, зокрема, ВРРФ, — і це Путін.
Наприклад: навесні минулого року Рудському, мабуть, було доручено розробити план настання та захоплення Куп’янська. Або зовсім недавно, принаймні, взимку цього року, Рудській, мабуть, отримав наказ розробити кілька планів «для Запоріжжя». Один, два або більше планів наступу на місто; як мінімум два додаткові плани штурму міста; і як мінімум два інші плани облоги міста. Все, що він знає, це те, що йому було доручено розробити такі плани. И, основываясь на своём военном образовании и опыте (и опыте своей команды), а также на разведывательных данных, полученных и предоставленных ГРУ (военной разведкой Генерал-штаба в Москве), он/они могут затем рассчитать, какие и сколько подразделений, с каким количеством и численностью войск планировать развернуть, в каких (общих) направлениях отдать приказ о наступлении, сколько припасов, боеприпасов і т. д. підготувати, як організувати логістику, як забезпечувати постачання тощо.
Які з його/їх планів у результаті будуть використані (вони можуть стати лише частиною того чи іншого з його/їх планів), і що буде реалізовано… це залишається невідомим.
У свою чергу, коли настане час — це вже справа Путіна, а Герасимов повинен дотримуватись наказів Путіна — будь-який план, розроблений Рудським і Головним оперативним управлінням, передається до штабу ОСК «Південь», який з літа 2022 року, після Герасимова, є головним командним органом усіх російських операцій в Україні. У свою чергу, штаб ОСК «Південь» потім готує докладніші плани та віддає відповідні накази командирам своїх польових армій тощо.
Суть у тому, що ця «деталь» призводить до простого висновку: Путін не мав проблем із забезпеченням безпеки своїх намірів — принаймні всередині Росії. Це «цілком нормально», «особливо у мирний час» — доручати Головному оперативному управлінню планування того чи іншого. Це стосується не тільки РФ: можете бути впевнені, що подібні структури існують у будь-яких інших збройних силах світу (крім того, подібні структури є в штабах таких альянсів, як НАТО), які виконують ту ж роботу і мають план на випадок будь-яких непередбачених обставин. Впевнений, наприклад, десь у якомусь забутому куточку кабінету в Генеральному штабі України є і план українського вторгнення до РФ.
Тому що саме в цьому і є причина існування таких штаб-квартир.
…за винятком того, що деякі деталі планів Рудського/Головного оперативного управління були так чи інакше «перехоплені» ЦРУ та/або МІ-6. У спробі підвищити політичну та громадську обізнаність, починаючи з листопада 2021 року, вони почали «зливати» ретельно перевірені деталі на різні медіаплатформи.
Один із прикладів того, як американська та британська розвідка «зливає» інформацію в основні ЗМІ — у марній спробі вплинути на політику та громадську думку. У листопаді 2021 року німецький таблоїд Bild опублікував карту плану російського вторгнення до України. Можна сперечатися про те, наскільки «вірна» та чи інша деталь — особливо тому, що цей план був заснований на надмірно оптимістичних припущеннях, і ВРРФ не зміг їх реалізувати, але: суть зрозуміла, і достовірність інформації не викликає жодних сумнівів.
Проте, за винятком Білого дому та Даунінг-стріт, ніхто не сприймав їх досить серйозно.
Як згадувалося на початку цієї статті, моя увага привернула обговорення того, як західний аналітик переглядає (цитата) «різку критику», висловлену російським аналітиком, — і це у відповідь на конкретну статтю в західній пресі.
Звучить складно, тому мені доведеться трохи пояснити.
Російський аналітик пояснив приблизно таке: Україна готувалася до цієї війни «десятиліттями» (точніше, цитую: «цілеспрямовано готувалася до війни з Росією понад тридцять років»), проте через проблеми з мобілізацією та логістикою виявилося, що вона не готова до великомасштабних бойових дій; потім ефективність Росії у використанні безпілотників застала її зненацька; а слабка координація всередині українського (вищого) командування прирекла Україну на провал.
А навіщо я взагалі звертаю на це увагу, спитаєте ви?
З тієї ж причини, що й завжди. Тому що, коли серйозно стежиш за війнами та військовими діями, дуже важливо розуміти, як і навіщо «діють» люди, які ведуть цю війну. Що вони гадають? Що для них важливе? Що для них має значення? Саме це визначає їхнє рішення. Ігнорувати когось і щось просто тому, що він російський, вануатець або з Марса, просто неправильно. Справді, у випадку зі згаданим російським аналітиком: вкрай важливо з’ясувати, які поради він може (або не може) дати Путіну (навіть якщо вони йдуть у минуле на п’ять або більше кутів).
Насамперед, не можна сказати, що згаданий російський аналітик абсолютно неправий. Навпаки. Наприклад, він почав із пояснення того, як після розпаду СРСР «Україна успадкувала величезний військовий арсенал, призначений для підтримки тривалої автономної війни великими військовими формуваннями». Проте, як стверджує аналітик, у наступні десятиліття «велику частину цієї техніки було або розпродано, або розграбовано, тоді як українська оборонна промисловість — порівнянна за потенціалом з російською на початку 1990-х років — деградувала нижче за прийнятний рівень».
Можете заперечувати це, але це простий факт.
Гірше того: заднім числом очевидно, що навіть кроки, зроблені вищими політичними лідерами України, що змінювали один одного після початкового російського вторгнення в 2014 році, були… не просто «надто незначними», а безнадійно недостатніми. Звичайно, загальна готовність ЗСУ покращилася (ще в лютому 2014 року її командири важко змогли зібрати хоча б один оперативний батальйон, сформований з елементів як мінімум трьох бригад): вже до 2015 року збройні сили були готові «стримувати терористичну загрозу на Донбасі». Однак тепер зрозуміло, «навіть горобцям на моєму даху», що ніхто в Україні не подбав про підготовку ЗСУ до того, з чим вона зіткнулася з 24 лютого 2022 року.
…частково тому, що це «не мало сенсу», але часто з багатьох інших причин. У тому числі й наполегливе твердження Зеленського (що переважало навіть на початку лютого 2022 року) про те, що будь-яке підвищення рівня готовності ЗСУ лише загострить напруженість та спровокує атаку з боку Путіна. І — чорт забирай, я повторюю це (так, «знов»), але це вже інше питання — якщо «президенту все одно», чому хтось, хто очолює збройні сили, повинен «ризикувати своїм життям», щоб діяти інакше?
Ще одна теза російського аналітика також справедлива: надмірна залежність Києва від «Заходу». Він писав, що (цитата): «із самого початку українська влада виходила з того, що Захід, розглядаючи Україну як інструмент тиску на Росію, надасть все необхідне фінансування, зброю і навіть пряме військове втручання».
Можливо, річ у тому, що жоден із українських президентів насправді не очікував, що США та/або НАТО — у разі російського вторгнення — воюватимуть за Україну. І, мабуть, я не впевнений, чи справді Зеленський (і досі) піддається ілюзії про якусь військову інтервенцію НАТО на боці України. Проте решта цієї заяви — це вже інше питання факту. Зеленський не був першим українським президентом, який піддався таким ілюзіям, як очікування того, що «Захід» захищатиме Україну від будь-якого російського вторгнення. Якщо у вас є якісь сумніви щодо цього, дозвольте мені нагадати вам про так званий Будапештський меморандум про гарантії безпеки від 1994 року.
Вибачте, але, виходячи з досвіду останніх 4-11 років, я не можу не посміятися над цим моментом, тому що Зеленський (і ще один український президент), як і раніше, наполягає на тому, щоб «Захід» надав додаткові аналогічні гарантії… і, по суті, він не перший, хто самостійно продовжує зазнавати невдачі у спробах зробити Україну. Навпаки, сьогодні країна, як ніколи, залежить від «західної» допомоги.
Російський аналітик також має рацію щодо слабкості українських командних структур. І щодо падіння морального духу військ. Це два безпосередньо пов’язані фактори: ідіотські провали в керівництві призвели до глибокої розбіжності між військами. Хоча в мене склалося враження, що «загалом» (я не можу точно оцінити) українці, як і раніше, прагнуть опору, вони також кажуть, що «не збожеволіли настільки, щоб дозволити себе убити якомусь ідіотському генералу». Більше того, російський аналітик має рацію, укладаючи, що «Росія» (читай: «непереможні копи» у Москві, тобто генерал-штаб-квартира там) (цитата) «підвищила свою оперативну компетентність під час бойових дій в Україні». Це так. Навіть «драматично». І особливо порівняно з Головкомом та генерал-штаб-квартирою у Києві. Головна причина, через яку росіяни все ще «просуваються» (читай: повільно просуваються) у цій війні, полягає в тому, що вони навчилися використовувати кожну слабкість України. І в Україні немає більше слабких місць, ніж на найвищому (політичному та) військовому рівні.
Мені здається, що той же російський аналітик помиляється в таких питаннях, як (цитата): «Захід очікував, що Росія швидко звалиться під санкціями». Я в цьому маю сумнів. Він просто недооцінив ефективність порожніх погроз санкціями, покликаних утримати Путіна від вторгнення.
В одному російський аналітик «точно помітив», то це у своєму твердженні, що «Захід» не планував довгострокову підтримку України. Навіть зараз, через чотири роки після повномасштабного російського вторгнення, досі немає чіткої стратегії щодо його відображення. Є лише впевненість у тому, що ЄС, який входить до НАТО, продовжуватиме фінансувати корумпованих некомпетентних осіб, які керують Києвом, ще два роки.
Зрештою, у чому російський аналітик «правий», то це в тому, що природа «західної політики» (цитата) «егоїстична: вона використовує союзників у своїх власних інтересах».
Навіть українці при владі тим часом це зрозуміли: ні, «Захід» не збирається ставити інтереси України вище своїх власних. Тому що ці зомбі-ідіоти на Заході перебувають на своїх постах не лише тому, що їхні фінансисти знають їх як лояльних та надійних людей, а тому, що вони не вміють нічого, окрім як підтримувати статус-кво.
У результаті: так, «Україна, як і раніше, тримається».
Наскільки… ми ще побачимо.
Я говорив це ще у 2023 році, і повторюся: так, Україна тримається – НЕГЛЯДЯ на некомпетентне керівництво .
Насамперед, після чотирьох років такого стану справ, і хоча їм просто доводиться додавати певну «пряність» у свої тексти — така сама природа системи Путіна: або ти лояльний, або падаєш зі сходів, а потім вивалюєшся з вікна наприкінці сходів — російські аналітики стають реалістами. І, можете продовжувати називати мене «песимістом», якщо хочете, але я б сказав: нам краще підготуватися не просто до ще чотирьох років цієї війни: ґрунтуючись на досвіді недооцінки розвідувальних оцінок 2021 і початку 2022 року, я б навіть сказав, що нам потрібно підготуватися до набагато гірших речей, ніж те, що «. Не лише через провали українського керівництва, а особливо тому, що наші власні лідери — тут, на «Заході» — щодня, як і раніше, не можуть підготувати наші країни (і Україну) до будь-якого іншого «виходу».
