Намагатися переконувати прихильників Зе, а тим більше боротися з ними – заняття важке і безперспективне. Просто тому, що ми боремося не з причиною, а з наслідками.
Причина, звичайно ж, це:
1. масс-медіа, 90% яких захоплено 5-ю колоною ворога або союзними йому олігархами;
2. агенти впливу кремля, які формують руйнівні для держави тези, вправно розбавляючи їх тріскотнею про «переживання за Україну», «боротьбу з корупцією», показним патріотизмом чи націоналізмом. Саме їм в першу чергу безперебійно надаються прайм-тайми на рейтингових телеканалах та перші сторінки ЗМІ.
Конкретно це:
— 5-а колона кремля: Медведчуки, Рабіновічі, Шарії, Усікі та їм подібні, вони орієнтовані на російськомовних, ностальгуючи за СРСР і т.п.;
— Практично всі керівники націоналістичних організацій. Справжніх націоналістів у нас фактично немає (ті що є – не розкручені через ЗМІ, не фінансуються і практично невідомі). Саме псевдонаціоналісти вибивають з-під держави опору з найбільш патріотичних і пасіонарних українців, одурманюючи їх руйнівним антидержавницьким радикалізмом;
— Записні антикорупціонери, завдання яких, використовуючи проблему корупції як важіль, шельмувати і валити політиків, які чинять спротив кремлю (характерно, що зараз їх послуги не задіяні — справу зроблено);
— Псевдо патріоти, псевдо активісти на кшталт Савченко, Семенченко, Парасюка , Пашиніна, штучно розкручені через підконтрольні ЗМІ;
— Когорта журналістів, експертів, блогерів, вічних опозиціонерів, «білопальтовців», (Бутусови, Дроздови, Кочеткови, Берези, Іванови і т.п.) які використовують: метод явних чи майстерно завуальованих наклепів, метод «всьо нє так» (нічого конкретного не пропонуючи), мета яких – вибивати опору з-під державників, поширювати настрої тотального розчарування, підштовхувати до анархії.
Фактично це є десант ворога в нашому тилу. Десант дуже добре профінансований, організований, чітко керований з єдиного центру. Це ворожі загони, які діють в тилу і зводять нанівець всі зусилля патріотичних, державницьких сил. І сили надто нерівні. Якщо допис справді патріотичного журналіста чи блогера прочитають кілька тисяч, то маніпуляції агентів впливу поширюються телеканалами та ЗМІ з мільйонною аудиторію. Це і є реальне співвідношення сил на цьому фронті.
Насправді, найперша потреба нашої боротьби за незалежність – забрати у ворога інформаційні канали з мільйонною аудиторію. Перекрити канали фінансування. Здолати цих внутрішніх диверсантів, нейтралізувати їх тим чи іншим способом. Інакше Україна та українці приречені на самопоборювання, руйнацію власної держави, самознищення, що ми фактично й спостерігаємо протягом останнього року.
P.S.
Насправді державницький шлях, єдино правильний, йдучи яким можна зберегти і розвинути державу, дуже вузький. Це стежка, по обидва боки якої – урвища. І відхилення від цієї стежки — це руйнація держави або критичне її ослаблення.
З одного боку цієї стежки капітулянтство.
З іншої – дурний радикалізм, спричинений неправильною оцінкою обставин, сил держави,чи власних сил.
Таким чином політичний лідер чи політична сила, які опиняються на чолі держави і мають намір державу зберегти та розвинути, мають рухатись саме цим, серединним, державницьким шляхом. Лідер-державник просто змушений приймати правильні, серединні рішення між Сциллою капітулянтства та Харибдою дурного радикалізму. Рішення дуже часто непопулярні.
Це вибір, наприклад, правильного шляху в питанні оборони країни між: «Надо просто пєрєстать стрєлять» капітулянтів, та версією дурних радикалів, ура-патріотів: «А давайте оголосимо війну РФ (в 2014-му році ядерній державі, маючи 6000 більш-менш озброєних військових, без авіації, ракет, ППО). Тим самим з жертви агресії візьмемо на себе роль агресора і дамо змогу РФ легально застосовувати весь свій військовий потенціал» . І те і інше шлях руйнівний.
Це середній шлях, наприклад, в питанні українізації між: «какая разніца какой йазик і какіє памятнікі» капітулянтів та «А давайте примусимо до мови, введемо квоти за національною ознакою, постріляємо всіх к___ів » дурних радикалів. Перше веде до безперешкодного впровадження імперської ідеології та капітулянтських настроїв. Друге роздрочує російськомовних, перетворює їх з прихильників держави чи нейтральних – на затятих ворогів.
І дуже часто державницький шлях — це вибір між поганим та дуже поганим варіантами. Найяскравіший і найболючіший приклад такого непростого вибору – мінські угоди.
Ворог, користуючись засобами інформаційної війни, через ТВ та ЗМІ союзних йому олігархів, п’ятої колони, через «експертів»-білопальтовців майстерно підігріває як капітулянтські, так і радикальні (шапкозакидацькі) настрої. Тим самим позбавляючи патріотів-державників будь-якої опори. Політики-державники, які змушені боротись проти проросійського капітулянтства великої частини суспільства, здавалося б мали знайти опору в патріотичній його частині. Але ця опора вибивається з-під них, і дуже підступно. Вибивається саме зусиллями маніпуляторів тезами дурного радикалізму, зрадофільства: псевдонаціоналістами, білопальтовцями, псевдоактивістами, записними антикорупціонерами.
Для того щоб Україна, як держава, відбулася, патріотам державникам потрібна опора в суспільстві. Потрібно окреслити цей єдино можливий державницький шлях поміж обох проваль, ВИЗНАЧИТИ його по основних, найболючіших для суспільства питаннях. Таких як незалежність, оборона, єдність суспільства, українізація, міжнародні відносини, суспільна справедливість та правосуддя, економіка, земельне питання,децентралізація, тарифи, боротьба з корупцією, олігархія тощо. Сформулювати державницькі принципи по головних питаннях, коротко, чітко і зрозуміло. Інакше ми не маємо точки опори. Інакше ми можемо робити десять революцій і після них розбігатись кожен в свій бік і в результаті мати лише руїну.
Більшість з нас, насправді, бажає тільки кращого, багато хто справжні патріоти. Але ми навмисно дезорієнтовані і не знаємо куди йти.
І саме навколо державницьких принципів потрібно об’єднуватись. Не шукати чергового месію, який обіцяє незрозумілі реформи «за всьо хорошєє» чи абстрактні чесність та боротьбу з корупцією шляхом посадок політичних опонентів і перерозподілу корупційних годівниць на користь своїх. Не чекати Юліну чи Вовину тисячу.
Об’єднання навколо державницьких принципів це і буде справжня основа, фундамент. Яка надасть стійкості державі та політичним процесам.
Першим чином об’єднувати навколо зрозумілих державницьких принципів потрібно представників еліт. Політиків,представників місцевої влади, бюрократичного апарату, великий та середній бізнес, офіцерів та бійців ЗСУ, силовиків, журналістів, редакторів ЗМІ, блогерів. Це основа держави, люди які можуть поширити державницькі принципи в маси простого народу. Тому що простий народ (і нетільки в Україні до речі) в більшості своїй здатен сприймати державницькі принципи лише опосередковано. Через ЗМІ, через політиків, яким довіряє, через місцеву владу, через еліту – в спрощеному і доступному вигляді. Саме тому російська імперія протягом всієї історії займалася знищенням наших еліт, їх корумпуванням, купівлею, підміною еліт кремлівською агентурою.
Саме тому будь-якого політичного лідера (чи політичну силу), який виявить патріотичну, державницьку позицію, миттєво починають знищувати інформаційно. У кремля це вже рефлекс, доведений до автоматизму. Російськомовним розказуватимуть, що він бандерівець, «партія войни». Націоналістам — що він єврей. Патріотам, що він зрадник, знайдуть ліпєцкіє фабрікі, зв’язки з Медведчуком та зустрічі з Фірташем. І першим, і другим, і третім розкажуть про кумівство, корупцію,мародерство, торговлю на крові. Будуть придумувати алкоголізм. Убивство брата. Неймовірне збагачення в стопятьсот разів .Будуть підловлювати необережні вчинки дітей. Малюватимуть мерзенні картинки. Вкидатимуть фейки. Технології відпрацьовані. І протидії поки що немає.
Вихід у нас тільки один. Формулювати державницькі принципи. Формувати навколо них справжні українські еліти. Відкидати в маргінес еліти фальшиві. Формувати ОПОРУ української держави.
