Семантична окупація: Чому Тризуб не може бути сировиною для чужих знакових систем

На фотографії — начебто дрібниця: два сувенірні значки під вивіскою «Відчуй Дніпро». Але саме на таких «дрібницях» і видно, наскільки суспільство розуміє або не розуміє власну символічну суб’єктність. На обох значках український Тризуб не існує як самостійний державний знак. Його схрещують із шестикутною Зіркою Давида, вплітають у неї, а в одному варіанті фактично розміщують усередині її зовнішнього контуру. Це можна продавати під словами «єдність», «толерантність», «багатокультурність» чи «спільна історія», але від зміни рекламного опису не змінюється граматика самого зображення. Перед нами не два символи, поставлені поруч. Перед нами створення нового гібридного знака, для якого державний символ України використано як дизайнерський матеріал.

Для українців це є принципово неприйнятним. Пояснюю чому.

Тризуб — не етнічна прикраса українців, не фольклорний орнамент, не логотип, який можна довільно комбінувати з іншими логотипами. Це малий Державний Герб України, символ української державності з власною історичною генеалогією та власним політичним змістом. Він не потребує додаткового символу, щоб пояснювати, що Україна толерантна, багатонаціональна або здатна співіснувати з іншими культурами. Коли державний знак починають розбирати на елементи, накладати на нього інші знакові системи або поміщати його всередину них, відбувається не «збагачення». Відбувається розмивання його автономного значення.

Семіотика тут безжальна. Символи мають синтаксис не менше, ніж слова. Два знаки, поставлені поряд, означають співіснування двох суб’єктів. Два рівновеликі знаки можуть означати партнерство. Перехрещення може означати взаємодію. Але коли один знак утворює зовнішню рамку, а інший перебуває всередині неї, виникає відношення системи й елемента, контейнера й вмісту. Саме тому правий значок викликає найбільше запитань: Зірка Давида визначає зовнішню геометрію композиції, а Тризуб існує всередині неї. Можна скільки завгодно пояснювати, що дизайнер «нічого такого не мав на увазі». Візуальний знак після створення живе вже не лише наміром дизайнера. Він має об’єктивну композиційну структуру, яку бачить глядач.

Українська доктрина інтересу повинна починатися саме з цього простого принципу: Україна сама визначає рамку власної ідентичності. Інші культури можуть існувати всередині українського політичного простору, бути його повноправними учасниками, мати власні храми, пам’ятники, музеї, символи, традиції та культурні інституції. Але держава не повинна для цього віддавати свій головний знак на символічне перекодування. Бо плюралізм — це не змішування всього з усім. Плюралізм передбачає існування відмінностей, а не їх ліквідацію шляхом дизайнерського синтезу.

Єврейська історія Дніпра реальна, велика і важлива. Вона не потребує ані заперечення, ані приниження. Її треба досліджувати й представляти чесно. У місті жили й живуть єврейські громади, існували синагоги, культурні та економічні інституції, відбувалися трагедії, які є частиною історії цього простору. Саме тому немає жодної потреби створювати сурогатну «спільну емблему», яка механічно склеює державний символ України із символом окремої релігійно-культурної традиції. Сильна держава не боїться різноманітності саме тому, що не мусить розчиняти себе в ній.

Натомість сучасна українська культура роками привчалася до іншого. До думки, що Тризуб можна стилізувати до невпізнаваності, вплітати у що завгодно, комбінувати з комерційними логотипами, політичними знаками, релігійною символікою, брендами, субкультурами. Мовляв, це сучасно, відкрито й креативно. Насправді ж це симптом слабкої символічної дисципліни. Нація, яка не розрізняє державний знак і дизайнерську сировину, рано чи пізно перестає розуміти, що саме цей знак означає.

А символічна дисципліна — не декоративна проблема. Імперії завжди працювали не лише гарматами. Вони працювали назвами міст, мовою адміністрації, топонімікою, шкільними підручниками, церковними структурами, пантеонами героїв і символами. Спочатку людині змінюють словник, потім історичну оптику, потім пояснюють, кого вона повинна вважати своїм героєм, а на завершення її власні знаки вже існують лише як компоненти чужої системи. Україна надто дорого заплатила за право мати власну державність, щоб тепер ставитися до її символів як до набору графічних деталей для сувенірної крамниці.

Саме тому упаковка «Відчуй Дніпро» робить ситуацію ще більш показовою. Це вже не персональний значок людини, яка хоче візуально поєднати дві власні ідентичності. Особиста самоідентифікація — її право. Але товар, який продається під назвою міста, претендує на інший рівень повідомлення: він репрезентує Дніпро назовні. Турист бере сувенір як концентровану відповідь на питання, що це за місце, яка в нього історія і які символи. І тут замість чіткої української державної рамки ми бачимо гібридний знак без пояснення його статусу й сенсу.

Отже, питання не про те, чи «можна любити євреїв», чи «можна поважати юдаїзм». Це навмисно примітивізована постановка. Звісно, можна і треба поважати людей незалежно від їхнього походження та віри. Справжнє питання інше: чи має право хтось, прикриваючись мовою толерантності, перекомпоновувати державний символ України так, щоб він ставав частиною іншої знакової системи?

На мою думку — ні.

Більше того, я вважаю це символічним злочином проти української суб’єктності. Саме символічним — це політична та культурна кваліфікація, а не твердження про склад кримінального правопорушення. Бо злочин проти ідентичності починається не обов’язково з юридичної статті. Він починається там, де суспільство перестає помічати систематичне розмивання власних фундаментальних знаків і ще й привчається вважати запитання про це непристойним.

Будь-яку критику такого змішування надзвичайно легко звести до звинувачення самого критика: якщо запитуєш, навіщо Тризуб поміщати в Зірку Давида, — значить, маєш проблему з євреями. Це дешевий, але ефективний спосіб припинити дискусію. Він дозволяє взагалі не відповідати на семіотичне питання.

Українська держава повинна мати достатньо внутрішньої поваги до себе, щоб провести зрозумілу межу. Є державний символ. Є символи громад. Є релігійна символіка. Є комерційний дизайн. Вони можуть співіснувати, вступати в діалог, бути представлені поруч, але не потрібно перетворювати герб України на універсальний адаптер, до якого кожен приєднує власну ідентичність.

Бо в такій логіці завтра ми матимемо десятки «версій» Тризуба: конфесійних, етнічних, партійних, корпоративних, регіональних. І тоді сам Тризуб перестане бути тим, чим він має бути, — спільним надгруповим знаком української політичної нації та української держави.

Українська суб’єктність не означає ненависті до чужого. Навпаки, вона дозволяє спокійно визнавати чуже саме тому, що добре знає власне. Слабка ідентичність або намагається все заборонити, або розчиняє себе в нескінченному «синтезі». Сильна встановлює межі: ось Україна, ось її символ, ось її історичний центр тяжіння — і поруч із ним може бути скільки завгодно інших культур, але вони не переписують саму рамку.

Претензія — в самій культурі дозволеності символічного поглинання, в якій Тризуб уже не сприймається як межа, за якою починається недоторканний простір державної ідентичності. Ми надто довго жили всередині чужих імперських рамок. Нас називали частиною «русского мира», «спільної історичної Росії», «єдиного народу», чужої цивілізації, чужого політичного простору. Тому для української доктрини інтересу питання символів зовсім не другорядне.

Україна більше не повинна бути всередині нічого. Навіть на маленькому сувенірному значку.

ХУДОЖНІЙ «СИМБІОЗ» ЧИ САМОВІЛЬНЕ НІВЕЛЮВАННЯ ГЕРБА? ХТО І НАВІЩО СПОТВОРИВ ТРИЗУБ У БАБИНОМУ ЯРУ.

.