Вибачте, а в мене одне просте питання: пунктів незламності немає? Тобто ми всі дружно маємо зробити вигляд, що так і треба, і просто “зрозуміти та пробачити”, бо в країні складно?
Добре. Тоді давайте по логіці.
Влада звернулась до бізнесів: бізнеси, допомагайте. А бізнеси що, не допомагають? Допомагають. І не перший день. І не перший місяць. Вони чотири роки допомагають, донатять, купують, привозять, закривають, тягнуть на собі те, що в нормальній державі тягне бюджет і система.
І от тут у мене питання №1: а бюджетні кошти куди йшли всі ці роки? Хто платив у казну? Ті ж самі бізнеси. Які тепер мають “допомагати ще”, бо виявляється… ми не готові. Несподівано. Взимку. До зими.
А тепер питання №2 — ще цікавіше. Шмигаль виходить і констатує: “Міністерство енергетики не готове до зими”. Почекайте. А Шмигаль — це хто?
Це той самий Шмигаль, який ще в цьому році був прем’єр-міністром. Той самий Шмигаль, який очолював Кабмін. Той самий Кабмін, якому підпорядковане Міністерство енергетики.
Той самий Шмигаль, який і мав це контролювати.
Тобто в перекладі з чиновницької:
— “Ми не готові.”
— “Хто винен?”
— “Винні попередники.”
— “А попередники — це хто?”
— “Я.”
Шмигаль заявляє, що винен Шмигаль.
Геніально. Оскарженню не підлягає.
І от у мене останнє, контрольне: а хто тепер буде відповідати? Бо створити комісію — це у нас національний вид спорту. Провести екстрену нараду — теж. Взяти під особистий контроль — святе.
Тільки у людей добами немає світла.
І з кожною такою “констатацією” стає все очевидніше: у нас не проблема з енергетикою.
У нас проблема з відповідальністю.
.
На межі тотального блекауту: хто зриває реальний захист
українських атомних станцій
..Тепер — головне питання. Що ми зробили за майже 4 роки
повномасштабного наступу росіян та їх ударів по нашій
критичній інфраструктурі. За даними нашого видання,
готовність захисних споруд на атомних станціях становить від
60% до 90%. На це витрачено мільярди гривень. Але така
«готовність» — це форма самообману. Це як бронежилет, у
якого замість пластин – суцільні дірки…
І тут неможливо оминути ключову відповідальність:
попереднє керівництво «Енергоатому» та керівництво
Міненерго фактично саботували системну роботу із захисту
об’єктів атомної енергетики. І не лише атомної — раніше у
ЗМІ чимало писали про те, що відбувалося з захистомоб’єктів
гідроенергетики.
У нас знову повторюється класика українського державного
жанру: гроші освоєні, звіти написані, а проблеми
залишились.І «готовність» — від 60 до 90%…
Виникає ще одне питання: якщо реальний захист так і не
було зроблено (а так, схоже, і є), то навіщо взагалі було
витрачати (а по факту – красти) мільярди? Це реальна
оборона чи імітація оборони? Чи банальна крадіжка…
Реакцію відповідальних осіб теж можна
спрогнозувати заздалегідь: «Це було несподівано», «Ми не
очікували саме тут», «Ми зробили все можливе» тощо.
Атомники, чиновники, керівники — завжди знайдуть
правильні слова, коли вже пізно. Натомість суспільству
потрібні не слова, а рішення до удару, а не після нього.
Виникають питання і до профільного комітету Верховної Ради
з ПЕК. Де всі ці «контролери» на кшталт Андрія Геруса? Де
їхня публічна, конкретна, жорстка позиція по об’єктах,
строках реалізації будівництва захисту, персональній
відповідальності? Адже критикувати в ефірах — це одне, а
змусити систему працювати — зовсім інше. Те саме
стосується і безлічі слідчих комісій, на яких публічно
піариться нардеп Олексій Кучеренко. Чия реальна
ефективність виникає дуже багато запитань. А багатослівність
нічого не дає.
У цій історії найстрашніше — навіть не дії Росії.
Найстрашніше — коли вона розраховує не лише на свої
ракети, а й на нашу безвідповідальність і звичку жити «на
авось». І на жаль, ніхто не хоче зробити висновків, що такий
безвідповідальний підхід веде до катастрофи.
