Мамашка окупанта виє в автобусі у Саратові через вбитого сина.
При цьому проклинає «ету Україну».
А потім вопрошає: (а нас) «за што?»
У цього племені відсутнє елементарне розуміння причинно-наслідкових зв’язків. У них синішка пішов вбивати в чужу країну — це один факт, а те, що його уколошкали — це інший факт. Ці факти стоять окремо один від одного і не мають взаємозв’язку в тупій башці.
Із задоволенням посміявся би з цих
, але з деякого часу зрозумів, що якщо забороняти населенню проводити причинно-наслідкові зв’язки, то можна так у будь-якій країні мізки населенню промити.
І такі гниди, як Соловйов, є і на наших екранах. І вони діють. І наполегливо плутають плюси з мінусами в головах нашому населенню, що: «хоть поржом», «не дивись угору», «ой! а чому стало не до сміху?!».
Так що сміятися не виходить. У нас так само матері ридають і багато хто теж не розуміє, що нам це все за всі помилки зроблені колись.
В Саратове женщине сообщили о гибели сына в тот момент, когда она ехала в автобусе, из-за чего она стала голосить на весь салон и выкрикивать проклятия в адрес Украины.
Это какие-то неимоверные дегенераты. Вместо того, чтобы проклинать правительство, которое развязало войну против соседней страны и отправляет туда людей на бессмысленную смерть, они проклинают страну, на которую напали. Это все равно что совать пальцы в розетку, а затем орать «Будь проклято электричество». Просто какой-то отдельный вид людей, потерявших способность к элементарному мышлению
@kazansky2017
На восьмому році війни більшість українців нарешті засвоїли істину, що проблема не в Путіні, бо він лише є уособленням властивих російському народові шовінізму, агресивності, абсолютно дикунського нехтування свободою та правами людини й зневаги до цінності людського життя.
На жаль, українці досі не усвідомили, наскільки уособленням власного національного характеру є Зеленський — інфантильний, закомплексований, самозакоханий, безпринципний чоловічок, який «нікому нічого не винен» (зате всі винні йому).
Можливо, оцей останній рейтинг, де він визнаний другою за величністю постаттю в усій українській історії (дякую, хоч Тараса вперед пропустили — К.В.), дасть нам зрозуміти, що проблема значно серйозніша, ніж просто помилка в 2019 році?
