Це буде «швидка» замітка у відповідь на запитання про кілька фотографій, які з’явилися сьогодні вранці в Ірані . Відповідно, люди запитують, що за ракету було виявлено і видно на таких знімках:
…чи є однією з (експлуатованих ВМС США) стандартних протиракет SM-3 Block IB (або аналогічної, експлуатованої та розгорнутої в США зброї):
Щоб переконатися: такі штуки, як Standard SM-3, в основному експлуатуються військовими кораблями ВМС США. Див: ракетні крейсери класу Ticonderoga і ракетні есмінці класу Arleigh Burke , які в даний час знаходяться в Червоному морі, Аденській затоці, Оманській затоці, можливо, навіть у Перській затоці.
Вибачте, але я не думаю, що уламки, про які йдеться, належать до американських Standards. Для мене ракета з таким корпусом/аеродинамічною конфігурацією, знайдена в Ірані, це не що інше, як Talash або Sayyad.
З чого б мені почати… Мабуть, почну з самого початку.
Як можна прочитати в книзі Iran-Iraq Naval War, Volume 1 (звісно, за умови, що хтось все ще «марить пальці подібними речами»), ще наприкінці 1960-х років Іран придбав колишній HMS Sluys (D60) — артилерійський есмінець Королівського флоту. Хоча він піддався серйозній реконструкції (у Великобританії), а потім ще одній (у ПАР), він був оснащений пусковими установками Mk.32 для американських ракет класу «земля-повітря» RIM-66 Standard SM-1MR.
Так почалася історія кохання іранців до «Стандартів» (яка чимось нагадує іншу «історію кохання» до певного типу збройової системи звідкись ще, про яку я розповім іншим разом…)
Перейменований в Artemiz , есмінець, що розглядається, вступив в дію вчасно, щоб взяти участь в іранській операції із забезпечення безпеки островів Тунб, 30 листопада 1971 року. Більш того, на той час Іран також придбав два есмінці класу Allen M. Sumner. Вони вже були перебудовані та модернізовані до стандарту FRAM II, але потім додатково модернізовані шляхом встановлення чотирьох пускових установок Mk.32 для RIM-66. В Ірані вони були названі Palang і Badr . Щоб належним чином оснастити ці три есмінці, Іран також придбав дві партії ЗРК американського виробництва: 16 RIM-66B у 1974 році, а потім 128 RIM-66B у 1976-1978 роках.
Авіаносець IINS Palang (тут ще з початковим бортовим номером D62) під час випробувального пуску однієї стандартної ракети SM-1MR від RIM-66.
…а потім минули десятиліття, перш ніж хтось знову почув про іранські Standards.
Тим часом, десь у 1984 році, IRIAF забрали кілька RIM-66 у іранського флоту і спробували встановити їх на свої F-4E Phantom II для розгортання як напівактивні радіолокаційні протикорабельні ракети, що самонаводяться. Це була чудова ідея, але вона не спрацювала. Через два роки, у відповідь на удари іракських надзвукових розвідувальних бомбардувальників МіГ-25РБ по Тегерану та багатьом іншим містам, IRIAF також зістикували кілька RIM-66 зі своїми ЗРК MIM-23B I-HAWK:
Оригінальний «Franken-SAM»: два RIM-66B, які були «приєднані» до пускових важелів пускової установки для ЗРК MIM-23B I-HAWK, в 1985 році. Наскільки мені відомо, принаймні одного з них випустили по іракському МіГ-25РБ: іракці стверджують, що він промахнувся приблизно на 500 метрів…
…а потім минуло ще кілька десятиліть, перш ніж про іранські Standards знову щось почули. Так, що всі три есмінці, спочатку оснащені ними, були тим часом виведені з експлуатації.
Десь у 2008-2010 роках почали з’являтися новини, а потім і фотографії, які, по суті, розповідають історію, яку я виклав у статті про дві іранські системи ППО (адже мені доводиться знову і знову публікувати посилання на цю статтю, чи не так? Хто знає: може бути, це все-таки… може бути, це все-таки.
По суті (це насправді «сильно стиснута версія»), іранці звернулися до китайців з проханням допомогти їм відремонтувати і модернізувати уцілілі RIM-66B.
Більш того, 14-й CETGC потім розробив подовжену версію RIM-66B і нову систему управління вогнем, що призвело до появи системи Talash SAM. Це включає в себе:
- Ракета Sayyad-2М (подовжена версія RIM-66B),
- занурена на Talash TEL,
- та управляється радаром управління вогнем «Хафез»:
Примітно, що вся система встановлена на шасі комерційної 7-тонної вантажівки. Як і близько 100 000, які зараз курсують десь між Тебрізом, Тегераном, Абаданом та Бушером в Ірані: удачі ізраїльтянам у пошуку будь-якого з них.
Поки це відбувалося, іранці дійшли ідеї попросити 14-й інститут зробити «трохи більше». Отже, робота над Sayyad-2M призвела до появи кількох додаткових «варіантів». Сутью всього цього була (все довша) аеродинамічна конфігурація RIM-66, хоч і з трохи іншими крилами та стабілізаторами. Так з’явилися сімейства ЗРК Sayyad-3 і Sayyad-3C, розгорнуті із ЗРК, відомих як Taer-1, Taer-2, Taer-2A, Ra’ad і, нарешті, 3rd Khordad (який також виробляється у найбільших кількостях).
Sayyad-3С.
Дійсно, навіть найбільш далекобійна «власна» іранська система ППО, яка зараз перебуває на озброєнні, — Bavar-373 — стріляє чимось «дуже схожим на RIM-66»: Sayyad-4 (плюс, вона може використовувати Sayyad-3).
Іншими словами: щоразу, коли ви бачите фотографію «Standard ВМС США в Ірані», будь ласка: відкиньтеся назад, зробіть глибокий вдих, дихайте повільно… і подумайте про сімейство ЗРК Sayyad-2/3/4… «іранських» (я завжди ставлю це «в лапках»; китайці також розробили всю технічну документацію та специфікацію матеріалів, а потім допомогли налагодити виробничі лінії для них в Ірані).
Ах так, і, будь ласка, завжди пам’ятайте: як видно з фотографій вище, навіть трафарети технічного обслуговування англійською навряд чи щось означають. Англійська мова залишається мовою, яка використовується для таких цілей в іранських збройних силах.
