Був такий поет – Йосип Бродський.
Єврей, якого цькували в СРСР, потім виперли в еміграцію до Ізраїлю й позбавили громадянства. Прожив Бродський все життя закордоном, помер у Нью-Йорку, похований у Венеції.
О, як його любила радянська ліберальна інтелігенція, як любить досі російська. Ну а як же – Нобелівський лауреат, вигнанець тощо. Але…
В 2008 році з’явилася публікація одного його вірша. Антиукраїнського, злобного. Записаний він був на касеті під час виступу в 1994 році. Звісно, ліберали кричали – це не він, такого не могло бути. Світла людина, а ви…
А потім знайшлося відео, де він читає його під час виступу в залі пало-альтівського Єврейського центру 30 жовтня 1992-ому році. Пу-пу-пу… Незручно вийшло.
Зараз я покажу вам цей вірш. Вибачте, він російською звісно, але я хочу, аби ви прочитали текст. Він трошки довгуватий, тож звиняйте.
Дорогой Карл XII, сражение под Полтавой,
слава Богу, проиграно. Как говорил картавый,
«время покажет Кузькину мать», руины,
кости посмертной радости с привкусом Украины.
То не зелено-квитный, траченный изотопом,-
жовто-блакытный реет над Конотопом,
скроенный из холста, знать, припасла Канада.
Даром что без креста, но хохлам не надо.
Гой ты, рушник, карбованец, семечки в полной жмене!
Не нам, кацапам, их обвинять в измене.
Сами под образами семьдесят лет в Рязани
с залитыми глазами жили, как при Тарзане.
Скажем им, звонкой матерью паузы медля строго:
скатертью вам, хохлы, и рушником дорога!
Ступайте от нас в жупане, не говоря — в мундире,
по адресу на три буквы, на все четыре
стороны. Пусть теперь в мазанке хором гансы
с ляхами ставят вас на четыре кости, поганцы.
Как в петлю лезть — так сообща, путь выбирая в чаще,
а курицу из борща грызть в одиночку слаще.
Прощевайте, хохлы, пожили вместе — хватит!
Плюнуть, что ли, в Днипро, может, он вспять покатит,
брезгуя гордо нами, как скорый, битком набитый
кожаными углами и вековой обидой.
Не поминайте лихом. Вашего хлеба, неба,
нам, подавись мы жмыхом и колобом, не треба.
Нечего портить кровь, рвать на груди одежду.
Кончилась, знать, любовь, коль и была промежду.
Что ковыряться зря в рваных корнях глаголом?
Вас родила земля, грунт, чернозем с подзолом.
Полно качать права, шить нам одно, другое.
Это земля не дает вам, кавунам, покоя.
Ой да Левада-степь, краля, баштан, вареник!
Больше, поди, теряли — больше людей, чем денег.
Как-нибудь перебьемся. А что до слезы из глаза —
нет на нее указа, ждать до другого раза.
С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи!
Только когда придет и вам помирать, бугаи,
будете вы хрипеть, царапая край матраса,
строчки из Александра, а не брехню Тараса.
Інколи інформація приходить до людини набагато пізніше, ніж була оприлюднена. Я побачив запис у 2026 році, а опубліковано відео було в 2015. Та, все ж таки, події в житті людини відбуваються в потрібний для неї (людини) час.
Раніше інформація не змусила б мене задуматися. Зараз же – інакше. Я згадав мудака Солженіцина й лист із застереженнями щодо України та Криму (30 серпня 1991 року) до Єльцина, де з «ліберала» вилізла імперська сутність. Після провалу ГКЧП Солженіцин закликав не допустити виходу України з СРСР за тодішніми межами. Письменник стверджував, що Південь України (Новоросія), Лівобережжя та Крим нібито були приєднані до УРСР штучно, і наполягав на проведенні референдумів щодо незалежності окремо в кожній області. Гасіть світло, гівно поперло вгору.
І тут мене осяяло. Знаючи методи КДБ, можна припустити, що багато так званих «лібералів», яких ганяли, змушували виїхати, не були справжніми – вони лише проєкт Радянської імперії. Для чого? Втертися в довіру емігрантських кіл, лібералів Заходу тощо. Ідеальні агенти – хто подумає погано про людину, яку судили за дармоїдство, а потім погнали з СРСР. Або яка сиділа в таборах ГУЛАГ, і яку теж заарештували й виперли. Або якого гноблять (ніби то) в СРСР постійно, але випускають на захід. Я про Висоцького.
Так робить ФСБ і зараз. Створює образ вигнанця, а потім людина потихеньку починає точити розум довірливих людей – «всенетакоднозначно», «какаяразница», «русскаякультуравнеполитики» й подібні речі.
