Майстри камуфляжу: як голлівудські декоратори приховували авіазаводи фіктивними “містечками”
На цих фото видно, як одному з найбільших проектів по маскуванню «Завод-2» Боїнга вдалося зникнути під “житловим кварталом” з мішковини, курячого пір’я та автомобілів з тканини. Площа цього камуфляжу – 26 акрів.
“Як тільки сонце здійнялося над горизонтом, японський льотчик почав шукати орієнтири над ворожою територією. Зенітні снаряди вибухали навкруги, але бомбардувальник вперто шукав ціль – авіазавод. Величезна будівля та довгі злітно-посадкові смуги мали вказати на місцезнаходження цього об’єкта, але внизу були лише будинки.
Американські винищувачі вже спішать. Для японця секунди перетворилися на хвилини, яких він не міг собі дозволити. Він все ще марно шукав будівлі заводу, коли до нього наблизилася кілька американських винищувачів P-40 Warhawk, які швидко завершили політ бомбардувальника”.
На початку 1942 р. подібний сценарій з’явився у голові армійського інженера полковника Джона Ф. Омера-молодшого. Мистецтво і наука камуфляжу роками захоплювали Омера. Після приходу в армію в 1938 році він знаходив надійні способи обдурити глядача, займаючись у вільний час кіно та фотографією. Коли Омер вирушив за кордон для вивчення військового маскування у Британії, він захоплювався тим, як німці даремно витрачали свої бомби на чистих полях, які були вдало замасковані під бойові цілі.
Будучи командиром 604-го інженерно-камуфляжного батальйону, Омер запропонував свої послуги з маскування об’єктів. Його начальство відхилило пропозицію через високу ціну в 56 210 доларів (сьогодні це майже 900 000 доларів). Але 7 грудня 1941 року японці розбомбили та розстріляли відкриті аеродроми Оаху разом з військово-морською базою в Перл-Харборі. Лише аеродром Уілер втратив 83 бойових літака, кожен з яких коштував майже як вартість маскування Омера.
Оскільки Америка перебувала у стані війни, здавалося тільки питанням часу, що бази та заводи Західного узбережжя Америки стануть наступними мішенями японського повітряного флоту. Ворожих розвідників помічали біля тихоокеанського берега. Один японський підводний човен обстріляв сховище нафти поблизу Санта-Барбари, і рано вранці 25 лютого 1942 року артилеристи зенітної оборони навколо Лос-Анджелеса випустили в небо 1400 снарядів, намагаючись збити літаки, яким таки вдалося втекти.
Загроза неминучого нападу змусила начальство Омера змінити точку зору на його пропозицію. Він отримав гроші на реалізацію плану, який був простим за концепцією, але колосальним за масштабом. Він повинен був приховати все, що вартувало бомбардування, від Сан-Дієго до Сієтла (тобто вздовж усього тихоокеанського побережжя). Довгий список включав аеродроми, нафтобази, станції попередження про літаки, військові табори та зенітні батареї. Найбільш помітними і вразливими цілями були десяток дерев’яних будівель авіазаводів. Військові керівники хвилювалися, що лише кілька запалювальних бомб, скинутих з повітря, спалять їх дощенту. Втрата лише одного великого підприємства з виробництва літаків могло змінити акценти у війні. Якби 1942 року згоріла така фабрика, як Lockheed, військові втратили б приблизно 3500 винищувачів, бомбардувальників та вантажних літаків, на які вони розраховували. На відновлення роботи такого об’єкта міг знадобитися рік або більше.
Омер звернувся до Голлівуду, щоб знайти найкращих працівників – декораторів, дизайнерів, живописців, теслів та пейзажистів для вирішення своєї задачі. Омер знав, що вони вміють працювати швидко, і вони вже знали та розуміли основи створення ілюзії, які засвоїли під час підготовок до зйомок технічно складних фільмів.
Деякі спроби маскування були відносно простими. Авіабудівні підприємства Південної Каліфорнії, такі як Consolidated та Northrop, швидко зникли під заплутаною павутиною сірої фарби та маскувальної сітки – на меті було розмити і приховати чіткі лінії заводських будівель.
Заводи, розташовані в міських районах, такі як Lockheed у Бербанку, Boeing у Сієтлі та Douglas у Санта-Моніці, спонукали дизайнерів піти набагато далі. Для того, щоб великі об’єкти зникли з ландшафту, художники та майстри на дахах величезних цехів створили фальшиві квартали з вулицями, деревами, дворами та будинками реалістичного вигляду.
Маскування Омера спрацювало настільки добре, що американські літаки, які шукали завод Douglas Aircraft Company, розгубилися, скаржачись, що знайомі будівлі та злітно-посадкова смуга кудись зникли.
Але найбільше маскування Омера відбулася поблизу Сіетла, де завод Boeing займав 700 000 квадратних футів площі. Усередині тисячі чоловіків і жінок приблизно кожні 90 хвилин складали новий важкий бомбардувальник F-Fortress B-17.
На проект Boeing Омер поставив архітектора Джона Детлі, свого найкращого працівника. До того, як Детлі приєднався до маскувального проекту, його номінували на “Оскар” як арт-директора і декоратора у MGM. У Сієтлі Детлі зібрав 13 архітекторів та креслярів, вісім художників, сім ландшафтних архітекторів, п’ять інженерів та експерта з ґрунтів. Перешкода ворожому розвідувальному літаку вимагала більше, ніж просто прикриття будівлі заводу. Потрібно було заставити зникнути всі будівлі виробничого підприємства Boeing.
Маскування злітно-посадкових смуг і допоміжних доріжок вимагало двовимірного рішення, щоб не перешкоджати експлуатації літаків. Планувальники передбачили візуальний шум, що складався з газонів, будівель та доріг, які перетинали активний аеродром. Спочатку будівельники змішували подрібнену породу з бітумом і наносили її на ділянки, де знаходилася велика кількість авіалайнерів. Суміш надала тьмяну текстуру, яка поглинала відблиски від великих бетонних поверхонь аеродрому. На площинах, де не було транспорту, робітники додавали опилки та цемент для поглинання світла.
Робочі використовували спеціальну фарбу, щоб створити ілюзію типового житлового району при погляді зверху, як це придумала команда Детлі. Спеціальний пігмент, розроблений Warner Brothers, призначався для «запобігання розкриттю камуфляжу за допомогою інфрачервоної фотографії». Масло, змішане з нестандартною фарбою, допомогло створити переконливі фіктивні дороги. На присадибній ділянці аеропорту чоловіки побудували фальшиві будівлі заввишки 6 дюймів з бетонних блоків. Маленькі споруди відкидали реалістичні тіні, надаючи сцені більше життєвої правдивості. Фікція виглядала приголомшливо правдиво з точки зору нападника на висоті від трьохсот до трьох тисяч метрів. Лише коли пілот заходив на посадку, прихована злітно-посадкова смуга ставала реальною.
На іншому заводі Boeing понад чотири мільйони квадратних футів маскувальної сітки охоплювали парковки. Ці сітки були переплетені смужками мішковини та ділянками з тканини, а потім присипані курячим пір’ям з дьогтем, пофарбованим у зелений колір, щоб усе це виглядало як рослинність. Але коли йшов дощ, фарбоване пір’я пахло жахливо. А коли пригрівало сонце, пір’я відривалося і прилипало до новеньких літаків із заводу.
Робітники закрили “Завод 2” Boeing 26 гектарами маскувальної сітки, натягнутої по даху, щоб створити вигляд нового штучного рівня землі, піднятого приблизно на 18 метрів над навколишнім пейзажем. Сітка підтримувалася дерев’яними риштуваннями або сталевими тросами.
Фальшивий мікрорайон Детлі на даху заводу включав 53 будинки, близько десятка гаражів, теплиць, СТО та магазин. Ширина і довжина конструкцій була натуральної величини, тоді як висота, не так важлива для швидких і високолітаючих літаків, була зменшена. Заради швидкості побудови, зменшення вартості та економії матеріалів, що було важливо для воєнного часу, багато будинків мали висоту всього близько 2 метрів.
Дороги та проїзди робили з мішковини, забрудненої відпрацьованим маслом. Розташовуючи дороги, робітники побудували десятки автомобілів-імітацій з дерев’яних рам, на які натягували тканину. На відміну від витончених, округлих форм автомобілів кінця 1930-х-початку 1940-х років, фальшиві автомобілі були з гострими кутами та простими на вигляд. Працівники заводу прив’язували “автомобілі”, щоб їх не здуло вітром.
Високі димоходи фабрики зникли у “насосних” та “сараях”, тоді як менші вентиляційні отвори покрили шаром червоної фарби, зробивши їх схожими на пожежні гідранти. Влаштування цього “містечка” також потребувало справжньої системи пожежогасіння, яка складалася із 100 пожежних патрубків, 67 спринклерних агрегатів та прихованих протипожежних веж, оснащених потужними розпилювачами.
Працівники заводу виходили на дах через люки і патрулювали над заводом. Під час огляду та ремонту району, який вони назвали «Країною чудес», вони також переміщали автомобілі і навіть переставляли білизну, щоб підтримувати натуральність цього місця. Періодичне нанесення нових відтінків фарби гарантувало, що фіктивна рослинність та штучні газони продовжували виглядати реалістично протягом кожного сезону.
Оскільки Америка перекидала свої сили через Тихий океан, загроза нападу на континентальну частину Сполучених Штатів ставала все менш імовірною, проте маскування залишалася в робочому стані до липня 1945 року. Згодом армійські чиновники відчули себе в достатній безпеці, щоб дозволити національним виданням розповідати про незвичайні райони з мішковини, фанери та пір’я. Хоча японські бомбардувальники так ніколи і не з’явилися в американському небі, читачі дивувалися винахідливості та досягненню одного з найбільш своєрідних інженерних подвигів Америки воєнного часу…
