Як 399 років тому українські козаки врятували Європу

Треба в кількох словах розповісти про контекст цього протистояння і підготовку до нього наших козаків.

Завершувалась епоха великих морських козацьких походів кінця XVI-початку XVII ст. на береги Криму, Болгарії, Туреччини.

Наші воїни взяли участь у кількох епізодах переможних війн проти Московії, яку в 1618 році добряче пошматували. Але і зрозуміли, що необхідно принципово змінювати підходи до військової майстерності і побудови своїх порядків. Легкий кавалерійський марш і атаки шаблями наголо не пройдуть у протистоянні із більш серйозним супротивником, ніж московити.

Тоді козаки взялись активно запозичувати європейський досвід у великій Тридцятирічній війні, яка якраз паралельно запалала всією Європою. Участь у боях на території сучасних Чехії, Словаччини, Угорщини в 1618-1621 років істотно додали у розумінні сучасних підходів до війни та безоцінного досвіду побудови укріплень, маневрувань тощо. Почались тактично-польові навчання, результатами яких було вдосконалення тактики козацької піхоти на полі бою. Саме ці зміни у своєму тактичному мистецтві козаки чудово продемонстрували у черговій війні проти Туреччини, в якій воювали на боці Речі Посполитої у 1621 р. Де ми побачили вже елементи лінійного бойового порядку, що застосовувались у тогочасних західноєвропейських арміях у першій чверті XVII ст. Скоріше за все, стрій подібний до так званого «нідерландського». Козаки могли ознайомитися з його структурою, коли служили в найманих підрозділах легкої кінноти армії австрійського цісаря і брали активну участь Богемській кампанії Тридцятилітньої війни, вирішальній її битві на Білій горі 18 листопада 1620 р.

В цей же час, 1620 року, відбулась Цецорська битва між військами Речі Посполитої та Османської імперії, у якій поляки спробували виступити майже без козаків. Хоча невеличкий їх загін і був присутнім та навіть очолювався батьком Богдана, М.Хмельницьким, але ніякого впливу на битву не мав. Зрештою, в 1620 році Польща втратила майже все своє військо, на полі битви полягли гетьман великий коронний С.Жолкевський, чимало воєначальників, а разом з ними і М.Хмельницький. А серед полонених опинився майбутній гетьман Б.Хмельницький. Наслідки були майже катастрофічні.

І ось, менш як за рік, армія Османської імперії, набравшись сил та знаючи про розкол між католиками і протестантами, знову підійшла до кордонів РП, щоб посунути всією ватагою ще далі у глиб Європи. Знекровлене польсько-литовське військо ніяк не могло зібрати хочаб скільки-но пристойну кількість для уникнення розгрому. Навіть запрошенні німецькі і інші найманці не становили якоїсь серйозної перешкоди для силищи, що сунула на Європу.

За таких умов Сигізмунд III Ваза вимушений був добиватись військової допомоги козацького війська.

В той самий час, успішний у морських походах і розбудові військово-морських сил, Петро Конашевич-Сагайдачний серйозно був налаштований щодо окреслення планів державного проекту Русі-України та провертав як раз винахідливу комбінацію на духовному фронті, яка мала допомогти закласти один із стовпів державності — автономію церкви.

На польське прохання він відреагував особистим візитом і певними вимогами автономії козацької держави (прав і вольностей). Отримавши попереднє схвалення, рушив у пекло війни, яка не віщувала нічого, крім поразки, а для нього особисто таки стала останньою.

Треба сказати, що битва ця була визначною для всього континенту, а тому написано про неї так багато, що не варто буде повторюватись. Зверну лише увагу на те, що є численні спогади безпосередніх учасників, які зафіксували цікаві подробиці прямо з пекла, а також і десятки томів подальших аналізів, інтерпретацій і оцінок.

Можна лише згадати «Діаріуш Хотинського походу» та «Коментарі про Хотинську війну», або Й.Єрлича, котрий записав у своєму щоденнику, що від об’єкта його спостереження, турецьких вояків на лівому березі ріки, відділяв «лише Дністер, що добре міг розпізнати кожного» та лишив нам чимало цікавих подробиць битви і її учасників.

Цікавою є розповідь про особистий канонірський досвід Я.Чаплінського, який служив у війську коронного підчашого Ст.Любомирського (після смерті під Хотином литовського гетьмана Я.-К.Ходкевича став новим головнокомандувачем).

Зберігались і летучі листки, які майже у вигляді щоденника розповідають багато подробиць тощо.

Вступ у гру козаків відбувся ще аж 9 травня 1621 на Чорному морі нападом запорозької флотилії на османські судна, що прямували до майбутнього театру сухопутних воєнних дій. Запорожці потопили кілька десятків суден, зокрема 9 галер, які перевозили важкі штурмові гармати. До початку жовтня козацькі флотилії не раз атакували узбережжя Чорного моря та вступали у бої з османським флотом, знищивши чимало ворожих суден, завдавши значних спустошень території противника і розладнавши морське транспортне постачання. Дії козаків значно ускладнили становище сухопутних ворожих сил. За оцінками деяких істориків на цьому фронті могло відзначитись до 4-5 тис. козаків.

В той час як їх основні сили рушили безпосередньо під Хотин, намагаючись випередити вже підступаючи на польсько-литовські позиції сили османів. Хоча своїм основним складом у 41520 воїнів козаки (загальна чисельність 45-47 тис.) більш як в два рази помножили сили захисників Хотина, але все одно вони значно поступались в кількості османам (за деякими оцінками в 2-2,5 рази).

Війна була позиційна, на старті першу скрипку грали гармати. У щоденнику одного польського шляхтича, учасника битви під Хотином, щодо цього є примітне розмірковування. Він писав, що турки «почали гатити з гармат козаків і лісовських; однак то люди із трьома душами, нелегко побачити й утовкти їхню чорну душу» (Zbigniewski P.). Автор цих рядків, попри відчужене та неґативістськи забарвлене сприйняття запорожців (а разом з ними також лісовчиків), усе ж таки визнавав за ними спроможність вистояти перед величезними випробуваннями, у тому числі без особливих втрат витримувати гарматні обстріли.

Тут доречним виявився як раз згаданий досвід інженерних укріплень козаків, а також і 360-ти лісовчиків, які до них пристали. На початку Тридцятилітньої війни домінувала впевненість, що вона не буде довгою, а полководці ставили перед своїми військами рішучі завдання, намагаючись розгромити ворога у Генеральній битві, оволодіти його політичними центрами і закінчити цим кампанію. Саме так діяли воюючі сторони у 1619-1623 рр. При цьому наймані легкоозброі кінні підрозділи, в яких служили козаки і лісовчики, відігравали — допоміжну роль. Переважно їх використовували для переслідування розбитого супротивника, а також для т.з. економічної війни. То вже через кілька років стало зрозуміло, що вміння грати у довгу буде набагато кориснішим. Цьому почали вчитись і козаки.

А після того, козаки сміливо виринали із своїх укріплень і коли просто відбивали атаки османів, а коли і контратакували так, що якби не переляк і зневіра поляків, які відмовлялись їх підтримати, то могли б досягти перемоги у війні несподіваним бліц-кригом. Адже своїми сміливими наскоками вдирались в саме серце османського табору.

Але після кількох таких спроб ефект несподіванки був втрачений і довелось терпіти в укріпленнях нерівну війну артилерії.

Витрати на артилерію становили понад 44% від усіх прибутків коронного скарбу, до того ж значно збільшених порівняно з мирним часом. Неважко здогадатися, що Військо Запорозьке не могло собі дозволити такі великі кошти на артилерію, а тому у подібних протистояннях не було ефективним. Утім, незалежно від того, мали запорожці гроші на важкі облогові гармати, чи ні, вони їм не були надто потрібні. По-перше, козацтво не вело воєн за приєднання територій, які в ті часи супроводжувалися тривалими систематичними облогами міст і фортець супротивника із застосуванням важких гармат. По-друге, такі гармати було складно транспортувати, що робило військо малорухливим, а його дії – досить прогнозованими для ворога. Усе це цілком суперечило запорозькій тактиці ведення війни, яка ґрунтувалася на високій маневреності та максимальному використанні фактора раптовості.

Оскільки запорожці були безсилі пострілами зі своїх гармат подавити ворожі батареї, вони закопувалися у землю, щоб у глибоких печерах-бліндажах перечекати артилерійський наліт. А потім контратакували у несподіваний момент, а частіше робили нічні підривні вилазки у стан ворога.

Ще одним способом зміцнення оборони була раціоналізація позицій. У ніч із 22 на 23 вересня козаки приховано покинули свою лінію, яку тримали проти правого крила турецького війська та яничарських підрозділів його центру. Зруйнувавши усі свої укріплення, аби ними не скористався супротивник, запорожці перенесли лінію оборони у північно-західному напрямку, наблизившись до шанців німецької піхоти під командуванням Ґ.Денгофа, тобто вони дещо піднялися з низини на плато та, відповідно, віддалилися від турецьких батарей, які дошкуляли козакам вогнем із лівого берега Дністра. Утім, навряд чи це могло радикально зміцнити захист запорозьких позицій від лівобережних гармат супротивника. Як видається, приймаючи рішення про перенесення переднього краю оборони П.Сагайдачний брав до уваги насамперед ситуацію у польсько-литовському таборі, який щоденно дедалі більше обезлюднював через дезертирство жовнірів. Ця обставина непокоїла також обложених поляків і литовців, у багатьох з яких були сумніви щодо подальшої доцільності утримувати такий великий периметр. Відтак одночасно із запорожцями польсько-литовське командування звузило лінію своєї оборони на правому фланзі, зруйнувавши окопи хелмінського воєводи Я.Вейґера. Рішення про це було ухвалене на військовій раді у королевича Владислава 21 вересня. Фактично, все трималось на відчайдушному спротиві козаків і їх підривній діяльності, яка не дозволяла османам впевнено почуватись і дотиснути слабке польско-литовське військо.

На відміну від верховного головнокомандуючого, ватажки найманого козацького війська, яке було в його розпорядженні, зокрема П.Сагайдачний, дотримувалися інших стратегічних принципів. Концепція їх полягала в активній обороні в поєднанні з рішучим контрнаступом, нищівних атаках противника вдень і вночі, розрахованих, в першу чергу, на винищення живої сили ворога. Такі заходи П.Сагайдачного часто зустрічали протидію зі сторони польського верховного командування. Проте козацький ватажок домагався від самого сейму Речі Посполитої санкції на право здійснення нічних атак проти ворога. Вони не лише завдавали нищівних ударів, а й були певним способом поповнення зброї, набоїв й провіанту (улюблений «козацький хліб» здобутий у бою), Та найвідчутнішою для противника була їх деморалізуюча сила. В.Содонович свідчив: » Козаки вночі тихо пробилися аж до самого султанського турецького намету. Осман перестрашенний з намету утік, тим часом козаки багато турків позабивали…».

Учасник подій під Хотином Я.Собеський стверджував: «Після несподіваного вторгнення запорожців у табір султана, турків охопила паніка: людей всіх звань і станів полонила нечувана тривога; сам Осман, який так нещодавно гадав, що немає у світі нікого могутнішого за нього, тепер на власні очі побачив всю хиткість свого становища, і попередня самовпевненість змінилася на жіночі скарги, коли він переконався у безпідставності своїх надій. Розвіялись його плани, за допомогою яких він розраховував перемогти не лише польське військо, а й всю земну кулю завоювати; тепер залишилася надія лише на ганебний мир».

Саме така стратегія принесла тактичну перемогу Речі Посполитій в цій війні.

З огляду на це, султан Осман II був змушений розпочати мирні переговори, що фактично означало його воєнно-політичну поразку (зважаючи на стартові абсолютно безпрограшні позиції і подвійну перевагу у кількості війська).

9 жовтня було укладено Хотинський мирний договір 1621 р., який поклав край війні та повернув позиції сторін на стартові умови кількох років до того.

Хоча Осман II і не вважав поразкою те, що значно переважаючи сили його армії не змогли здолати польско-литовсько-українські сили, та замислив ряд реформ, які мали дозволити зробити ще одну спробу захопити Європу, але іншої думки були яничари, які влаштували заколот і з ганьбою вбили свого султана.

Таким чином козаки врятували Європу та відправились у нові вражаючі пригоди Тридцятирічної війни.