Коли країна стікає кров’ю, а мільйони людей живуть у стані хронічного жаху, балансуючи між руїнами, мобілізацією та блекаутами, в інформаційному просторі викристалізовується особлива каста діячів. Це кабінетні мілітаристи — люди, які з безпечної дистанції, теплих студій та закордонних майданчиків холодним, менторським тоном пояснюють виснаженій нації, чому вона повинна готуватися до десятиліть безперервної бійні. Символом та ідеологічним флагманом цього явища став Віталій Портников.
Зізнаюся відверто: ще пару років тому я, як і багато хто в нашому суспільстві, час від часу слухав його виступи, намагаючись знайти в цій холодній аналітиці раціональне зерно чи стратегічне бачення. Але що більше я вслухався, то сильнішим ставало внутрішнє відторгнення. Коли я почав предметно досліджувати його риторику, знімати шар кабінетного пафосу та аналізувати саму архітектуру меседжів, усе стало на свої місця. За маскою «незалежного експерта» я побачив чітко вивірену антиукраїнську пропаганду, майстерно запаковану в токсичні семантичні ін’єкції. Це не сувора правда про війну, як він намагається це подати. Це системна інформаційна робота, яка прямо суперечить українському національному інтересу і працює на злам нашої колективної волі до виживання.
Для значної частини суспільства його безапеляційна риторика про неможливість будь-яких перемовин, невідворотність тотальної війни на виснаження та готовність жертвувати цілими поколіннями заради «історичної закономірності» давно перестала звучати як журналістика. Це чиста, рафінована пропаганда колективного фаталізму. І якщо відкинути ілюзію про «незалежного інтелектуала», яким він намагається здаватися, та подивитися на фінансову і політичну архітектуру, що стоїть за його діяльністю, стає очевидним: Портников — це високооплачуваний інформаційний найманець. Його світогляд ідеально обслуговує конкретних іноземних та внутрішніх замовників, для яких Україна є лише буферною зоною, полігоном або інструментом боротьби за владу.
Щоб зрозуміти, чому Портников із такою легкістю відправляє українську націю у м’ясорубку столітньої війни, потрібно усвідомити базовий факт: його особисте виживання, безпека та фінансовий добробут жодним чином не залежать від української економіки чи української держави. Він володіє абсолютним імунітетом від тих наслідків війни, які щодня руйнують життя його слухачів. Його діяльність спирається на три потужні фінансові стовпи, кожен з яких має власний прагматичний інтерес у тому, щоб війна на території України тривала якнайдовше і з максимальною інтенсивністю.
Спонсор №1. USAGM та «Радіо Свобода»
Фундаментальною базою Портникова є багаторічний контракт із «Радіо Свобода» (RFE/RL), яке безпосередньо фінансується з федерального бюджету США через Агентство США з глобальних медіа (USAGM). Для глобальної американської стратегії стримування війна в Україні — це унікальний історичний шанс максимально знекровити, демілітаризувати та геополітично ізолювати Московію, не проливши при цьому жодної краплі крові американських солдатів. Це класична проксі-війна, де Україна виступає безвідмовним ресурсом.
Проте, щоб цей механізм працював, українське суспільство не повинно зламатися психологічно. Воно не має права вимагати миру, зупинки чи компромісу, навіть коли втрати стають катастрофічними. Для цього і потрібен Портников. Його пропагандистська функція, оплачена західними платниками податків, полягає в тому, щоб легітимізувати цю м’ясорубку в очах самих українців. Він інтелектуально упаковує американський геополітичний розрахунок у красиву обгортку «цивілізаційного вибору» та «історичної неминучості», переконуючи націю, що її знищення заради ослаблення Росії — це єдиний можливий шлях.
Спонсор №2. TVP, Belsat, МЗС Польщі
Другий найважливіший гаманець Портникова — це структури польського державного мовлення. Він є постійним обличчям проєктів, які існують на гроші МЗС Польщі. У Варшаві до Портникова ставляться з величезним пієтетом, і це має абсолютно цинічне політичне пояснення, що базується на доктрині Єжи Ґедройця. Для польського безпекового істеблішменту головний кошмар — це російські танки на Бузі. Варшава панічно боїться будь-якої заморозки конфлікту, яка дасть Москві час на відновлення армії, адже тоді наступною мішенню стане Польща чи країни Балтії. Тому польський національний інтерес вимагає лише одного: нехай ця страшна пожежа палає якомога далі на Схід. Нехай російська армія стирається об українські міста роками, десятиліттями — аби тільки не дійшла до польського кордону.
Варшава фінансує Портникова, бо він є ідеальним рупором цієї польської параної, вкладеної в українські вуха. Він агресивно транслює українцям, що будь-який мирний договір є пасткою, а зупинка вогню — самогубством. Фактично, за польські гроші він переконує український народ залишатися «живим щитом» Європи до останнього українця, гарантуючи спокійний сон жителям Варшави та Кракова.
Спонсор №3. Олігархічний капітал
На внутрішньому ринку Портников є ключовою фігурою телеканалу «Еспресо», який контролюється капіталом олігарха-втікача Костянтина Жеваго. Олігархи розуміють, що війна рано чи пізно дійде до стадії виснаження, коли чинна влада фізично не зможе продовжувати бойові дії і буде змушена шукати перемир’я або заморозки фронту. Завдання Портникова як інтелектуального тарана цієї опозиції — завчасно підготувати суспільство до того, щоб назвати будь-яку таку спробу «державною зрадою» і «капітуляцією». Його риторика — це створення ідеологічної пастки для влади. Знецінюючи будь-які мирні сценарії, Портников працює на те, щоб на тлі неминучого розчарування суспільства його політичні патрони змогли здійснити реванш і повернутися до влади на гаслах «нас зрадили».
Те, що робить Портников у своїх щоденних виступах на YouTube та в ефірах, не має нічого спільного з журналістикою. Це агресивна психологічна операція — класичний газлайтинг, спрямований проти власного (чи радше, вже чужого йому) народу. Людина, яка живе під загрозою щоденної смерті, має природне право хотіти вижити. Бажання зупинити війну, зберегти життя дітей, не стати інвалідом в окопі — це базова, здорова психологія самозбереження. Але пропагандист Портников бере цей інстинкт і методично змішує його з брудом. Він начіплює на прагнення людей до безпеки ярлики «інфантилізму», «глупоти», «незнання історії» та «рабської психології». Він принижує свою аудиторію, змушуючи виснажених, зранених людей відчувати провину за те, що вони просто хочуть жити.
Зі своєї закордонної чи студійної фортеці, отримуючи гарантовані євро та долари від іноземних урядів, він розглядає українців не як живих людей із їхнім правом на щастя, а як статистичну масу, будівельний матеріал для реалізації чужих геополітичних амбіцій. Його постійні апеляції до Римської імперії, Візантії чи Першої світової війни — це не історична аналітика, а спроба нормалізувати смерть. Він вселяє людям фатальну безпорадність: «ви піщинки в історії, ви нічого не вирішуєте, тому йдіть і вмирайте мовчки, бо так працюють імперії».
Підсумки
Віталій Портников — це не пророк, яким його намагається намалювати лояльна інформаційна бульбашка. Він — висококласний пропагандист, чия жорстока, позбавлена емпатії риторика на сто відсотків збігається з інтересами тих інституцій, які виплачують йому гонорари.
Для Вашингтона він корисний інструмент ослаблення Росії українськими руками. Для Варшави він — гарант того, що Україна продовжить горіти, захищаючи Польщу від полум’я. Для внутрішньої української опозиції він — зброя боротьби за електорат — авжеж він не українець.
Проте для звичайного українця, який прокидається під звуки сирен і бачить зруйновані долі своїх сусідів, Портников є втіленням найгіршого виду цинізму, він голос людини, яка закликає до самопожертви, стоячи осторонь від вогнища, і яка зробила пропаганду нескінченної чужої смерті своїм найуспішнішим бізнес-проєктом.
