Валентинне турне

322
Вчора з’явилося таке відчуття, що слова більше не потрібні. Що той стан, який переповнює по вінця, неможливо – та і не потрібно – виливати у слова. Що наші тексти просто не долітають до адресатів, бо ті хто з нами, ті і так все розуміють, а ті хто досі не зрозумів… Там слова не потрібні.

Але з іншого боку, а що буде, коли ми замовкнемо? Що тоді тут залишиться, хто говоритиме замість нас. Як, наприклад, мама того молодого чоловіка, всього лишень 1994 року народження, який вчора підірвався на міні, як вона дізнається, що ми плачемо разом з нею. І вважаємо її сина героєм, і віримо, що його життя було потрібним, і що його смерть не була марною.
І зовсім не думаємо, що він винен у «недбалому ставленні військової службової особи до служби», і що навіть якщо його засудять посмертно за ч. 3 ст. 425 КК України, ми все одно не повіримо і не погодимося з таким вироком, і все одно на його могилі буде чистий і цілий прапор, і незнайомі люди будуть приходити туди і лишати квіти і хліб, і у його школі пам’ятатимуть про нього, і на вулиці. Що про Зеленського забудуть, а про її хлопчика пам’ятатимуть.
Це ж важливо сказати, правда?
Якби гнів міг палити, Вова б не повернувся зі свого валентинного турне. Подружня парочка мародерів, без стиду і сорому, найгірший і найбільш нікчемний із керівників нашої держави. Гірший за Яника у сотні разів.
Бажаю йому справедливої відплати. Строго по намірах і діяннях його, не більше і не менше. І Лєнку туди ж, вона не жертва, а співучасниця.
Поделиться:
Загрузка...