Незважаючи на очевидні успіхи України в зміцненні Збройних Сил, окремі політики в гонитві за дешевою популярністю звинувачують вище керівництво країни в байдужості до війська. Зокрема закидають нездатність забезпечити армію сучасними зразками зброї. Та чи так це насправді?
На це та інші запитання відповідає директор Центру армії, конверсії і роззброєння Валентин Бадрак
— Ні, неправда, — каже пан Валентин. — В Україні відбуваються відповідні розробки. Найвагоміші з них стосуються, безумовно, ракетної техніки. Важливо, що Україна як ракетна держава може виробляти ракети без допомоги будь-яких партнерів. У нас фактично з’явилась новітня школа ракет близької дальності на державному конструкторському бюро «Луч», де ще з 2000-х почали розробляти й виробляти протитанкові ракетні комплекси (ПТРК) і тандемні боєприпаси (пристрій із двома етапами вибуху чи більшою їхньою кількістю). Вони високоточно вистрілюються через канал ствола. З’явився такий постріл, як «Комбат» (танкова керована ракета), який потім трансформувався в різні проекти. На сьогодні є ціла лінійка ПТРК, серед яких найвідоміші «Скіф» та «Корсар». На нещодавніх стрільбах, коли відстрілювали американські Javelin, якраз використовували ці два протитанкові ракетні комплекси. Вони довели, що не гірші за американські, і уразили цілі так само: 100% влучання на дальності в майже 2 км.
Відбуваються роботи щодо ракетної системи залпового вогню «Вільха», яка вже перебуває на стадії державних випробувань і здатна на дальності 70 км уразити 12 цілей одночасно в радіусі 2 км. Це дуже потужна зброя, фактично зброя майбутнього для нашого війська. Можливо, уже наприкінці цього року українська армія отримає це озброєння. Так само КБ «Луч» здійснює розробку крилатої ракети «Нептун», яка може стати зброєю стримування, тобто системою, здатною уражати цілі далеко в тилу противника. Нині вона має дальність до 300 км, але участь України в міжнародному Режимі контролю за ракетними технологіями (РКРТ) дає нам змогу виробляти для потреб української оборони ракети дальністю до 500 км. Сподіваюся, що наші зброярі використають ці можливості.
У майбутньому, я не виключаю, Україна може створити ракету дальністю до 1,5 тис. кілометрів. Це буде справжньою зброєю стримування.
— Потужності вітчизняного ОПК здатні забезпечити потреби української армії?
— Загалом Україна спроможна себе забезпечити десь на 60–65%, оскільки раніше вона ніколи не виробляла бойових літаків, ударних чи будь-яких інших безпілотників, зенітно-ракетних комплексів і сьогодні лише опановує ці напрямки. Тому об’єктивно це не може відбутися дуже швидко, та якщо буде політична воля й буде фінансування, то, я сподіваюся, у майбутньому рівень забезпечення власними силами потреб армії може досягти 70%, що є дуже високим показником: Франція й Німеччина забезпечують себе самі на 80–85%.
— Скажіть, Україна може гідно протистояти Росії у військовому сенсі?
— Якщо ми ведемо мову про великомасштабну війну, то це одне, а якщо про створення зброї стримування Росії, то це інше. На моє переконання, Україна буде здатна стримувати російську агресію. Стримувати чим? Наявністю такої потужної зброї, яка може завдати значних уражень і забезпечити відмову Росії від масштабної війни з Україною через катастрофічні людські втрати, — це є важливим питанням. Що стосується протистояння у великій масштабній війні, то я такого сценарію не розглядаю. Безумовно, Росію, як країну, котра володіє ядерною зброєю як тактичною, так і стратегічною, не можна розглядати як країну, з якою ми плануємо воювати. Навіть США, які мають суміжний і порівнянний ядерний потенціал, не розглядають можливості масштабної війни з Росією. Але створювати систему стримування ми спроможні й можемо це зробити. Це треба робити, і це фактично робиться.
— Що саме варто розуміти під системою стримування?
— Система стримування — це ракети, які мають солідну дальність, потужні Сили спецоперацій, включно із підрозділами кібербезпеки, а не тільки спецпризначення, потужна інтеграція в міжнародну архітектуру безпеки й здатність впливати на ситуацію через світові економічні та політичні важелі. Крім того, безумовно, це потужні розвідувальні органи, потужна контррозвідка, що важливо для протидії на етапі мирного часу або так званого особливого періоду. Такими є напрямки посилення української обороноздатності.
— Те, що відбувається сьогодні в нашій країні, дуже нагадує ті події, які ви описали у своїй книжці «Східна стратегія».
— Головна думка «Східної стратегії» — це те, що Кремль не відступиться від ідеї приборкати або зруйнувати Україну. Це відбувалося в часи, описані в романі, у 2006–2010 роках. Так само відбувається й сьогодні. Коли ми знаємо, як діятиме ворог, ми зможемо краще підготуватися. Ворог досить сильний, але не варто мати ілюзії щодо його неперевершеності. У цілому Путін є слабкою особистістю, просто йому вдалося піймати момент для самоствердження на тлі ще слабших світових політиків.
— У цій же книжці багато уваги приділено російській агентурі в Україні. Невже нею обплутано всю нашу країну?
— На превеликий жаль, це так. Я можу назвати близько десятка підприємств або навіть редакцій ЗМІ, де за всіма ознаками присутня російська агентура або так звані агенти впливу. Вистачає їх і в українському політикумі.
— Чи може Росія піти на нас широкомасштабним наступом з усіх боків, зокрема з території Білорусі, Придністров’я та Криму? Погодьтеся, що в Кремлі можуть розглядати й такий сценарій…
— Росія в разі нападу буде йти п’ятьма шляхами: з Ростова-на-Дону, Воронежа, північного напрямку на Чернігів, Криму та Придністров’я. Крім того, ми передбачаємо можливість використання території Білорусі. З одного боку, Україна нібито в кільці, а з другого боку, Путін не має резервів і ресурсів для такої війни. Тому все залежить від нас. Якщо суспільство й армія демонструватимуть готовність до найгірших сценаріїв, то Путін не почне війну. Тим більше, ураховуючи арифметику наступів, йому треба буде передбачати загибель або поранення від 30 тис. до 50 тис. росіян. А це вже загрожує внутрішнім колапсом.
— Наполеон писав, що одним із головних чинників, які часто призводять до поразок, є недооцінювання свого противника. Звідси й запитання: на Донбасі нам протистоїть сильне військове угруповання? Нам до снаги його здолати?
— Бойовики Донбасу хоча і є професійним угрупованням Росії, не є сильним противником України. Низький рівень мотивації та акцентування на грабунку, оскільки певна їхня частина — це напівкримінальні або кримінальні структури, роблять угруповання слабким. Але проблема в тому, що Кремль поступово здійснює ротацію, і командний склад нині — переважно російські офіцери. Вони також мають слабку мотивацію, але за ними стоїть регулярна російська армія.
Який урок для України? Підготувати сильну мотивовану армію, а це може бути лише професійна армія, і використовувати її як вагому частину комплексного системного антипутінського впливу. Тобто поруч із армією треба мати потужні структури для інформаційної протидії, розвідувальні структури, жорсткий контррозвідувальний режим, кіберпідрозділи, а також Сили спеціальних операцій як асиметричну можливість.
— Нині в суспільстві обговорюють питання ймовірного вступу України в Північноатлантичний альянс, а Верховна Рада за пропозицією Президента України збирається закріпити в Конституції наміри України стати членом НАТО.
— Особисто я підтримую членство нашої країни в Альянсі. Але хотів би сказати про інше. Доки справа дійде до реального вступу, ми могли б зробити такий собі суперхід — розмістити на території України, наприклад, базу національної протиракетної системи США, поставити заслін із підрозділів Patriot і підрозділів НАТО. І тоді, будь ласка, можна приходити в НАТО. І я точно знаю, що тоді ми будемо захищеніші, аніж балтійські держави, ніж Болгарія, навіть захищеніші, ніж Греція, тому що в нас своїх потужностей і своїх сил, уже апробованих війною, достатньо.
Звісно, Росія тупала б ногами, бризкала слиною тощо. Але це політика, це захист держави.
— Дякую за розмову.
