Йоббіки сподівалися підшакалити за більшим хижаком, та Україна обламала зуби всім.
Ще цим гадам треба буде згадати цю історію.
Джон Сміт
Несподівано почали багато запитувати про Угорщину в цей день рік тому.
Впевнений що ми, як і розвідки інших держав ЄС, особливо держави сусіди Угорщини, знають чи знали більше, і маю надію свого часу це оприлюднять.
Поки що напишу тільки те, що бачив на власні очі.
Перші війскові колони угорських війскових я побачив майже зразу після окружної Будапешту.
Це був ранній ранок 25 лютого 22 року. Я заїхав на заправку на своєму авто з українськими номерами, і раптом відчув себе темношкірим африканцем в ковбойскому салуні Техаса десь в середині 19 сторіччя. Заправка була забита війсковими угорцями, які уважно дивилися на мене, у мілітарній флісці та на машинку з наліпкою хреста НГУ на задньому склі. Ніхто не робив ніяких там загрозливих жестів, але відчуття було абсолютно ворожого ставлення. По нашивкам це був якийсь підрозділ війскової поліції Угорщини, такий собі аналог нашої ВСП. Майже зразу після того як я повернувся на дорогу, мені довелося стати в хвіст величезною колони війскової техніки. Поступово її обганяючи, я мимоволі рахував. В Цій колоні йшло 6 машин з для наведення понтонних переправ, з понтонами, у супроводі вантажівок з особовим складом та кількох машин бойового прикриття. Далі до кордону таких колон було ще три — у кожній по шість — вісім вантажівок з понтонами.
На всіх заправках по дорозі до кордону зустрічалися або війскові, які рухалися в сторону кордону з Україною, або техніка. Часто зустрічалися очевидні резервісти, на власних авто, які були викликані в своїй частини. Один із них, кремезий чоловяга, підійшов до мене, довго розглядав, потім мовчки налив кави із термосу і протягнув цигарку. Я не палю вже давно, але тут механічно взяв. Чоловік міцно затягнувся, і запитав — туди? Показуючи в сторону України.
Я не встиг нічого відповісти, як він продовжив — немає сенсу. Вас не буде за три дні. Не треба було вірити американцям».
Хотів би я подивитися на цього мудака зараз. А особливо після перемоги України.
Eugene Stepanenko
Майже рік тому, напочатку березня 22-го, я узнав, що загинув Руслан, псевдо «Тридцятий». Мені завжди казалось, що він з війною на ти. А зі смертю, на «йоб твою мать, ты куда пошла без доклада». Я потім триста раз перечитав повідомлення від побратимів. І намагався знайти, хоч щось схоже на ту рятівну соломинку, щоби схопитись за нею. Може це помилка? Ну цього ж просто не може бути…. Але! Все дарма. Він загинув, коли йшов з БТРГ на допомогу захисникам Маріуполя. Потім ми довго спілкувались з його дружиною. Проковтнувши усі сльози, вона мені розповідала, як відмовляла його йти на війну цього разу.
— Руслан! Ну какая война? Какая разведка? Тебе уже за пятьдесят.
— Понимаю дорогая! Но там мои ребята. И кем я буду потом, если останусь дома?
Я бачив як сидів на сходах той, хто наче і не вміє плакати… Але сидів і плакав. На моє питання, «Що трапилось?», він подивився на мене скляним поглядом і прошепотів голосом, схожим на крижану глибу… «Друг загинув учора в Гостомелі». І замовк дивлячись на мене. Лише сльози текли по щоках. Таке враження, що він посивів на очах.
Гліб Бабіч, який до 24 лютого не вилазив з музичної студії, в той день вже сидів поруч та заряджав магазини патронами які були. Верніш, майже усі патрони були трасуючими. Інших не було. Війна забере життя Гліба трохи пізніш, наприкінці липня…
*******
Я навмисно нічого не писав декілька днів тому, 24 лютого. Бо чудово розумів, якщо ще раз переживу той день, то серце може не витримати. Ревіння ракет над домом. Переляканий голос доньки. Нескінчена тягнучка автівок на виїзд. Повернення до дому. Страшна, чорна ніч. Ти в центрі Києва, а родина в Ірпіні. Не знаєш толком жодної молитви, але молишься за них як вмієш. Виїхали. Слава Богу. І потім кожні десять хвилин дивишься на трек, який скинула донька. Їдуть. Живі. Лише котячі матюки Маріка, які я чув в слухавку, зводили з глузду.
Вони доїхали…
Ми щороку будемо згадувати цей чорний день. І другий, і третій. Будемо згадувати тих, кого забрала війна. (Як після 24 лютого 2022 року, так і до. Дев’ять років йде ця довбана війна). Будемо згадувати очі дітей, яки несуть щось їстівне на могилу матері. І безумовно будемо згадувати те фото… Жіноча рука із ще свіжим манікюром. Це моторошно.
Безумовно, позитивний радник кинув
усю свою шоблу позитивних, на те, щоби відстирати брудні штанішки. Мовляв, «А кто же вам не давал уезжать из Киева, Ирпеня, Бучи, Бородянки… вы же слышали слова наших союзников?». Так, чули… І в той же час чули масовану інформаційну атаку фахівців в шашличних посиділках. «Нічого не буде! Видихайте. Готуйтесь до шашликів».
Так кому вірити?
Я звичайна людина. Якщо хочете, то військова. І точно знаю просту річ, якщо готуватись до бою, то можна неприємно здивувати ворога. І в той же час, зберегти своїх. Тому, що ти готовий. Ти чекаєш. Ти озброєний.
Нам не дали тиждень. Добре. Два тижня! Не дали начебто свої. Не дали шанс, за який можна будо вхопитись. Хтось напевне намагався переграти Москву. Намагався і тупо втрачав час. Якщо би п’ятого… десятого… або п’ятнадцятого лютого Україна почула команду «ан гард», то хто знає, як би швидко просувалась російська армія від кордонів з Україною. Чи взагалі би просувалась? Але, час не повернеш. Помилки не виправиш. І людей не врятуєш.
Позиція страуса-йолопа «фахівців» з Банкової, обійшлась укранскій нації надто дорого. Неймовірно дорого. І головне, цього не забувати…
p.s. На фото Руслан, псевдо «Тридцятий». Ви не уявляєте якою людиною він був.
