Я багато писала про людей, які не можуть і досі перейти на українську, коли вже другий рік на голову летять російські ракети.
Але я майже не писала про людей, які це зробили, і це моя помилка, яку я буду виправляти.
По-перше — це я сама, але про себе і про свій вибір і шлях я писала вже багато, тож тепер напишу про моє оточення.
З чоловіком ми перейшли на українську два роки тому. Я навіть пам’ятаю цей момент — відправну точку.
Ми йшли набережною Будви (Чорногорія), і навколо було стільки росіян та російськомовних українців (яких сприймали за росіян!), що нам стало зле. Ми автоматично перейшли на українську — голосно, і більше ніхто до нас звертався «по-русскі» — і то було приємно. З тих пір ми почали все більше говорити українською мовою та з часом повністю перейшли в побуті. Це при тому, що мій чоловік виріс в абсолютно зрощійщеному та навіть українофобному оточенні (в Херсоні та Одесі), а англійську він знає набагато краще за українську (бо 20 років працював за кордном в міжнародних компаніях).
Мій батько — зросійщений українець, з україномовного села, якого переломали через коліно, коли він поїхав вчитися спочатку до Одеси, потім до Харкова — він повністю перейшов на російську мову. Мою маму в школі звільнили від вивчання української, у виші, відповідно, теж не було української і близько, вона все своє свідоме життя говорила російською.
Сьогодні мої батьки зі мною говорять українською. Батько викладає в школі українською. Мати українізувала Білгород-Дністровський, наскільки це було в її силах, коли очолювала відділ культури міста — попри стовідстокову проросійську владу в місті (ОПЗЖ), через яку їй і довелося піти з посади.
Моя сестра, яка десять років живе в Греції, у якій діти говорять грецькою і (гірше) російською, перейшла зі мною на українську. Вона також пішла працювати в організацію, яка допомагає переселенцям з України, і говорить українською навіть з тими українцями, які звертаються до неї російською.
З близькими друзями-студентських-часів з Одеси ми перейшли на українську за декілька місяців до повномасштабного вторгнення. Ми говорили про війну, яка йде і війну, яка буде — і ми просто автоматично почали говорити про це українською — як безумовний оберіг від злої (російської) сили.
Моя подруга евакуювалася з Одеси під час повномасштабного вторгнення до Іспанії. Вивчає іспанську мову, паралельно вдосконалює англійську, майже все її «одеське» оточення — російськомовне.
Сьогодні моя подруга говорить зі мною тільки українською — з поваги до мене і до нашої країни, куди вона хоче повернутися і жити.
Мій друг, якиий давно переїхав до Щвеції, вивчив шведську, отримав шведське громадянство, з яким ми ніколи не говорили українською — говорить сьогодні зі мною українською. Попри те, що йому це непросто (багато плутає слів зі шведською, і це нормально), і я жодного разу йому не дорікнула за російську, але він перейшов зі мною на рідну мову (рідна мова = мова роду).
Моїй подрузі, яка живе вісім років в Канаді, було непросто перейти на українську зі мною, і я не наполягала. Але вона перейшла, і сьогодні ми говоримо з нею українською.
На сьогодняшній день моє оточення — стовідсотково україномовне. І це, в більшості, люди, які НЕ переходили на українську: ні завдяки лагідній українізації, ні завдяки фільмам з українськими субтитрами, ні навіть через російські ракети.
Вони перейшли зі мною на українську — бо я з ними почала говорити винятково українською мовою. І я пишаюся кожним і кожною з них. Пишаюсь, вдячна і дуже ціную.
Цей текст про те, що кожен із нас може вплинути на українізацію свого оточення набагато сильніше, ніж українські книжки, український дубляж кіно, закони, чи навіть російські ракети.
Читайте українською. Слухайте українською. А головне: говоріть українською. І ніхто, і ніколи більше не забере у вас цього, якщо ви зробили цей ВИБІР.
