29 березня Генштаб ЗСУ повідомив, що з початку великої війни Сили оборони вивели з ладу 25451 гармату і міномет противника й 1354 його РСЗВ. Станом на 1991 рік у РФ зберігали й експлуатували близько 9000 САУ й 33000 причіпних гармат. У лютому 2024-го аналітики вже нараховували 2961 САУ й 6786 гармат.
Минулого тижня російська «Военно-медицинская газета» повідомила, що 75 % поранень російської піхоти — результат роботи українських дронів різних типів і лише 20 % — артилерії. Тобто в тактичній зоні змінився обсяг завдань між різними засобами ураження.
Тож поговоримо про артилерію.
РСЗВ «Ураган» угруповання військ «Восток» армії РФ на лінії бойового зіткнення, Донецька область, 11 серпня 2024 року.
Артилерія — єдність офіцерів, що управляють вогнем і бойовою роботою, сержантів і кваліфікованих молодших спеціалістів (обчислювачів, топогеодезистів, розвідників тощо), гармат різних типів, боєприпасів різних типів і запасних стволів. Якщо один компонент випадає, то і вся система довго не протримається. Я навмисно не згадую підсистеми артилерійської розвідки, гідрометеорологічного забезпечення, інших складників підготовки стрільби й управління вогнем.
Яка ситуація з цим усім у противника?
У радянської армії було вісім артилерійських училищ, з котрих три були в Україні. Інші п’ять у РФ були специфічними: два готували інженерів з ремонту артилерійського озброєння і боєприпасів (Тульське й Пензенське, їхніх випускників не навчали управляти вогнем), Свердловське навчало замполітів для артилерії та танкових військ, і лише Ленінградське і Коломенське навчали артилерійських командирів. Обидва трансформували до невпізнаваності: Санкт-Петербурзьке на правах факультету артилерійської розвідки приєднали до Михайлівської артилерійської академії, а Коломенське сьогодні — Центр безпілотної авіації. До наших днів дожили Михайлівська військова артилерійська академія та Пензенський артилерійський інженерний інститут.
Молодших спеціалістів готують у 631-му (Саратов) та 681-му (Муліно Нижньогородської області) навчальних центрах бойової підготовки та 60-му навчальному центрі бойового застосування ракетних військ та артилерії (Знаменськ Астраханської області. Ага, той самий Капустин Яр).
631-й навчальний центр бойового застосування артилерії.
Уся система підготовки кадрів, яка пережила реформування, готувала на рік 700 офіцерів-артилеристів і десь 4500 кваліфікованих молодших спеціалістів.
У 2021 році росіяни вирішили, що для нормального масштабу агресії цієї кількості фахівців буде недостатньо, і перерахували випускників військових кафедр і профільних факультетів 10 цивільних вузів, де навчали артилеристів запасу. Це дозволило закрити до 80 % вакансій в артилерії. Період з 2014-го по 2022-й також декому відкрив очі, і в РФ раптово з’ясували, що в арті слабка підготовка через невеликий настріл, бракує сучасних систем управління артилерійським вогнем, БпЛА — люта екзотика, з котрою незрозуміло як працювати (в кращому разі на один дивізіон припадав один «Орлан-10». У нас, до речі, взагалі нічого не було. Перші «Фурії» та «Лелеки» почали надходити в штат 2016-го).
Наш досвід АТО і потім ОС промовисто казав, що персонал артилерії — ціль пріоритетна, і з першого дня великої війни наші викошували цих спеців, бо вчити їх довго і складно. З іншого боку, ворог відкрив курси прискореної підготовки артилеристів, 3–5 тижнів (радянська норма — 5,5 місяця). Цю тему, до речі, швидко зрозуміли всі категорії військових заробітчан: мобіки, зеки, потенційні контрактники, адже артилерист живе в армії імперії вуличних сортирів усе ж таки довше за штурмовика. Навіть мінометник якогось там загону «Шторм». Звісно, далеко не все погано аж настільки, десь мають траплятися і нормально навчені бійці, інакше хто ж був біля 25451 ураженої гармати-міномета?
Покинута окупантами «Хоста», російська 120 мм самохідна артилерійська установка, в Старому Бикові, квітень 2022.
Брак офіцерів-артилеристів — проблема набагато серйозніша: випустити п’ятий курс з Михайлівської академії у 2023 році довелося вже навесні (1000 офіцерів), 4-й курс став 5-м уже 30 травня і випустився навесні 2024-го, хоча мав би 2025-го. У 2024-му академія мала недобір: у 2023-му конкурс був 0,9–1 кандидат на місце, у 2024-му — вже 0,5–0,8. Будемо вгадувати, чи всі поступили? Сумління українських контрбатарейних борців змусило МО РФ у 2024-му відкрити Саратовське вище артилерійське командне училище (за совєтів то було ракетне училище, готували офіцерів для «Точки» і «Смерча») й набрати 300 курсантів.
Зусилля системи «військові ВНЗ + військові кафедри десяти цивільних ВНЗ» дозволили наростити чисельність офіцерів-артилеристів із 700–1000 до 2000–2500 на рік. Але навіть така кількість не покриває поточних втрат.
Тепер про гармати
Підрахунок The Military Balance свідчить, що на початку 2022 року росіяни мали у військах понад 8000 гармат і мінометів усіх типів і 1000 РСЗВ, тобто в 3,5 раза більше, ніж Сили оборони України. На базах зберігання припадали пилом ще понад 22000.
Основою артпарку Росії тоді намагалися зробити САУ 2с19 модифікації М2. Нею комплектували дивізіони мотострілецьких бригад й артполки дивізій, тобто ворог навмисно стирав різницю між полковою і дивізійною артилерією, хоча ці дві тактичні ланки мають різну глибину бойових задач.
Російські військовослужбовці ведуть вогонь зі 152 мм гармати «Гіацинт-Б» у Курській області РФ.
Весь артпарк (і наш також) тоді перебував у просторі, обмеженому дальностями 20–24 км. Якщо є активно-реактивні снаряди (котрими нікого стріляти не навчали, і знайти таблиці стрільби для них — менінгіт з ускладненнями) — то до 30 км. Відрізнялися 2с5 «Гіацинт-С» і 2с7 «Піон» — 28 і 40 км відповідно. Анонс 2с35 «Коаліція-СВ», котра начебто стріляє на 70 км, — екзотика, а не норма постачання.
Інтенсивні бойові дії та неналежний догляд за гарматами потребує змінних стволів. Залежно від калібру ствол має ресурс від 1000 до 6000 пострілів, після чого його треба замінити. А зробити ствол не так легко. У світі є менш ніж двадцять країн з розвиненою металургією, здатних виробляти таке. У СРСР було чотири заводи: № 9 (Єкатеринбург), «Титан-Баррикады» (Волгоград), «Мотовилихинские заводы» (Перм) і «Буревесник» (Нижній Новгород). У Росії така металургія нікого не цікавила — і виробництво знизилося до 1 % від радянських обсягів. Реально працював лише завод № 9. Труби для РСЗВ робили на «Мотовилихинских заводах».
У найкращі роки СРСР виробляв до 4000 артилерійських стволів на рік, але середньорічний випуск не перевищував 1400 стволів для арти й 500 для танків. Спадок стволів у 1991-му — приблизно 17 тисяч. Міноборони РФ щороку замовляло десь по 60–100 стволів, з котрих 20–30 потрапляли на зберігання. З урахуванням двох війн у Чечні, інших витрат, ефективного менеджменту й господарчої діяльності російських прапорщиків на кінець 2021-го в Росії залишилося близько 4000 стволів. З витратою 5–6 мільйонів снарядів на рік запасу має вистачити на два роки.
Виробництво на «Мотовилихинских заводах».
З початком війни 2022 року виробництво артилерійських і танкових стволів у Росії зросло до 15–20 штук на місяць, або близько 200 на рік. У 2023 році випуск вдалося збільшити до 25–30 штук на місяць, або 350 на рік, у 2024 році він сягнув 40 штук на місяць, або 450 на рік. Прогноз на 2025 рік — 400–450 стволів. Теоретично лише завод № 9 у Єкатеринбурзі може виробляти до 6000 стволів на рік. Можна відновити виробництво в Пермі, Волгограді й Нижньому Новгороді, але є нюанс: два останні підприємства функціонують у форматі конструкторських бюро, а їхні виробничі потужності втрачені ще до 2010-х років. Їхній максимум — випуск дослідних партій та освоєння бюджету.
Кілька слів про металургію: сталь для ствола високолегована, складної рецептури, з купою присадок (вольфрам, молібден, хром, нікель, ще з десяток рідкісноземельних металів). Зробити сплав можна лише в мартенівській печі. Виробництво має етапи: виплавка заготовки, свердління, нарізка. Якщо ствол великого калібру, то це взагалі складна конструкція з декількох труб, які різними способами одягають одна на одну, що довго і складно технологічно.
Якось у роки служби в Німеччині полку треба було здати на металобрухт німцям старий ствол від Д-20. Для цього його треба було порізати на частини по метр двадцять. Ось один відріз обійшовся в тиждень роботи і два балони ацетилену. Гарматна сталь — це щось, маю вам сказати!
Заготовки робили «Мотовилихинские заводы», ВМК «Красный октябрь» у Волгограді та Юргинський машинобудівний завод у Кемеровській області. Мудрий менеджмент довів у 2020 році «Красный октябрь» і Юргинський машинобудівний до банкрутства, чим порадував Україну. Але частину виробництва з «Мотовилихинских заводов» перекинули на дочірню Камасталь, де було шість мартенівських печей, які на початку 2000-х років замінили на електродугову піч ДСП-60 фірми FUCHS Systemtechnik.
Продукція у дворі «Мотовилихинских заводов».
Станом на січень 2025 року росіяни мали 5100 гармат і мінометів, 3980 з них працювали на фронті. Втрати на полі бою змусили кремлівських дістати зі складів старі 152 мм Д-20 (ми самі так зробили, просто не було інших) і 130 мм М-46 (я таку лише бачив, але не вивчав у другій половині 1980-х у Ленінградському артучилищі).
Ті самі резони змусили Москву жебракувати в Ірані та КНДР. Втрати САУ — 50 % від загальних втрат арти, тому ми побачили північнокорейський «Коксан». Тож чітко прозирає тенденція поступового перетворення арти РФ в суто причіпний шалман. Роль САУ частково виконують танки із закритих вогневих позицій.
З інших проблем зазначимо обмежені машинобудівні потужності, брак спецсталей, хрому (на всю Росію лише два підприємства: Хромпік у Свердловській області і Новотроїцький завод хромових сполук в Оренбурзькій області). Новотроїцький припинив виробництво хрому в березні цього року, адже санкції лише на користь, замість руди Казахстан упевнено показав комбінацію з трьох пальців. Брак хрому у сплаві, з котрого виготовлений ствол, знижує його ресурс до 1000 пострілів. Стволів для САУ взагалі не роблять, і ремонтують такі машини все поширенішим методом канібалізації. Запасу вистачить на кілька років, а успіхи імпортозаміщення лишать противника без запасу стволів узагалі вже у 2027-му.
Вишенька артилерійського тортика — снаряди
СРСР мав 180 арсеналів, баз і складів, де тримав 15 мільйонів тонн ракет і снарядів. Майже все дісталося Росії. Станом на 1 січня 2013 року там зберігали лише 3,7 млн тонн, а придатних до застосування снарядів було лише 2,6 млн тонн. 1,1 млн тонн були некондицією через ненормативні умови зберігання.
Шойгу перевіряє автоматизовані лінії виробництва артилерійських, танкових, мінометних снарядів різного калібру та некерованих авіаційних ракет.
З 2014-го по 2021-й у Росії виробляли в середньому 600 тисяч снарядів і ракет усіх калібрів на рік, з яких 152 і 122 мм снаряди становили до 200 тисяч. У 2010-х виробництво снарядів і ракет зросло до 300 тисяч на рік. За програмою відновлення боєприпасів (була у росіян і така), у 2014–2021 роках накопичили близько 200 тисяч реактивних снарядів і 5,7 млн звичайних осколково-фугасних. Тобто на початок вторгнення ворог назбирав приблизно 11,7 млн снарядів і 240 тисяч РС для РСЗВ.
Початок війни — по 20 тисяч пострілів на добу по Силах оборони. РФ витратила лише в перший рік боїв до 7 мільйонів снарядів. У 2024-му ворог уже робить по 14 тисяч пострілів щодоби, лише іноді вистрибуючи на 37–40 тисяч. За рік витратили лише 5 мільйонів 48 тисяч снарядів. Зараз росіяни всерйоз вірять, що цього року їм вдасться вийти на витрату 6 мільйонів.
Піднятий з колін ОПК РФ не зміг закрити потреби армії в снарядах і подає 205–208 тисяч артилерійських снарядів усіх калібрів на місяць, або близько 2,5 мільйона на рік. І наростити випуск не видається реальним: не вистачає металу, пороху, кваліфікованих кадрів, верстатів, уже зараз значну частину нових снарядів виробляють з пластиковою гільзою через брак сталі й латуні.
Вимальовується рівняння: хочуть витратити 6, є 2,5. Як покрити дефіцит у 50–55 %?
Металеві уламки балістичних ракет, які випустили по Харкову. Попередні висновки спеціалістів — це північнокорейські ракети HVASON 11GA (KN-23).
А навіщо тоді друзі? Ще у 2023-му 25 % витрачених росіянами снарядів були корейськими й іранськими, а у 2024-му — уже 80 %! Російське ж виробцтво працює лише на поповнення складів. Отримати на фронті снаряд, зібраний в Росії, — велика удача. Чому? Там можна щось корисне для стрільби прочитати. А ось на снарядах, маркованих по-корейськи або фарсі, середньостатистичний росіянин може прочитати приблизно нічого. Таких нюансів, як більш енергетично потужний іранський порох (технологія британська, ще часів початку 20 століття), заряди, сконструйовані під більшого розміру зарядну камору, більша навіска пороху в гільзі, довші стволи іранських гармат, не врахували. Завдяки іранським постачальникам у ворожих гармат просто відривало дульні гальма, а іноді для розриву ствола вистачало 40 іранських пострілів на добу.
Але іранське, яке за філософією колишнє британське, не біда. А от північнокорейське! У різних партіях використовують різні типи пороху, навіска може відрізнятися навіть у рамках однієї партії, маркування снарядів часто не відповідає дійсності, неякісні корейські підривники не гарантують спрацьовування снаряда біля цілі. Повірте на слово артилеристу зі стажем під 20 років, що описана картина на 100 % відповідає тікток-тренду «Люда, нам ***дец!». Притомні гармаші противника, котрих Сили оборони ще не повбивали, вимушені зважувати снаряди й порох просто на позиціях. Інакше дізнатися, куди полетить черговий продукт північнокорейського ОПК, неможливо. Особливо просунуті практикують змішування російського, іранського й північнокорейського пороху, що порушує всі мислимі правила безпеки й робить результати стрільби остаточно непередбачуваними.
Загалом зброярі Ина забезпечили Росію купою проблем: з кожних 10 пострілів два-три, а в поганий день — шість-сім розриваються в бойових порядках самих росіян. Снаряди відрізняються за вагою (дозволена різниця — плюс-мінус 1 %, тобто 122 мм снаряд — на 210 грамів, 152 мм — на 460. Це ліміт, більше чи менше — брак, котрий не покидає завод і йде в переплавку). Якщо є можливість, то корейські підривники замінюють російськими. Хоч якась упевненість. Загальний результат — ворог намагається не стріляти по цілях ближче ніж 1000 м від своїх військ корейськими подарунками (для нормального снаряда рубіж безпеки — 400 м). Команда «жопи нижче, працюємо Кореєю» стала нормою. Про стволи ми поговорили вище.
САУ 2С3М «Акація» армії окупантів.
Поставимо діагноз артилерії противника
Російська арта програє в дальності стрільби сучасним артсистемам НАТО десь удвічі, діапазон дальностей 20–40 км залишається недосяжним для армії РФ. Компенсувати переваги, які набули українські артилеристи завдяки «Кропиві», так і не вдалося. Російські системи «Акація-М», «Сузір’я-М2», «Андромеда-Д», «Капусник» не поширені у військах. Те, з чим ми вже воювали у 2015-му, лише зараз з’являється у противника, зокрема, розроблені ентузіастами аналоги «Кропиви» — ПУО-10Е, артблокноти від групи AASoft й інші продукти. Установлений на цивільних смартфонах і планшетах, цей софт дозволяє навіть слабо підготовленим артилерійським і мінометним обслугам вести досить точний вогонь.
Українська артилерія демонструє в циклі виявлення цілі — вихід на позицію — наведення — один пристрілочний — коректура — вогневий наліт 2–4 швидким вогнем — залишення позиції час 6–7 хвилин (у 2022-му було десь 15 хвилин). Росіяни так не можуть, а затримка практично гарантує смерть або від вогню українського контрбатарейного підрозділу, або від дрона. Показники в аналогічному циклі противника 2022-го становили 3–3,5 години, а в особливо занедбаних випадках — добу. Сьогодні вони виходять на рубіж 15 хвилин на Курському, Покровському, Новопавлівському, Гуляйпільському напрямках. На інших уже не 3 години, але ще не 15 хвилин.
Робота реактивної артилерійської бригади 23 ОМБр Сухопутних військ ЗСУ.
Якщо футбольна тактика бий — біжи в бойовій роботі батарей прижилася, то в житті складів боєприпасів ніяк не може. Бігати не виходить. Українські дрони й баражувальні боєприпаси взяли під контроль тактичну глибину бойових порядків (20–30 км), що не дозволяє застосовувати арту дивізіонами, а це знизило частку виконаних нею вогневих завдань з 90 % до 50–60 %.
Власне діагноз: у 2024-му війна набула формату Першої світової — бій піхоти, підтриманої артилерією. Артилерія противника деградує швидше, ніж припускали аналітики. Авіація як засіб підтримки має такі самі проблеми й не може замінити артилерію як ультимативний засіб вогневого впливу, крім окремих оперативних епізодів на кшталт штурму Торецька, коли на землі створили умови для панування над полем бою в одному окремому районі.
Росія критично залежить від поставок боєприпасів з Ірану та КНДР. У разі їх припинення власних запасів вистачить на рік війни, але набагато швидше ворог може залишитися без гарматних стволів, якщо не розв’яже проблеми виробництва спецсталей і хрому зокрема.
