Найбільша поразка української історичної дипломатії полягає в тому, що ми дозволили Варшаві монополізувати право на статус «жертви». Ми десятиліттями граємо на чужому полі за чужими правилами: вони висувають нам ультиматуми по Волині, а ми — замість того, щоб покласти на стіл симетричний історичний рахунок — незграбно виправдовуємося, створюємо комісії та просимо пробачення.
Ця асиметрія пам’яті породжує політичне нахабство. Коли сусід бачить, що ви не захищаєте своїх мертвих, він розуміє, що може витирати ноги й об живих.
Якщо Польща хоче розмовляти мовою історичних рахунків та ультиматумів, українська держава мусить вийняти з архівів і покласти на дипломатичний стіл повний, структурований і безжальний реєстр польських злочинів проти українського народу. І цей рахунок не обмежується 1943 роком. Це системна, державна політика терору, асиміляції та етнічних чисток, яка тривала десятиліттями.
Ось що мусить стати нашою офіційною, незручною для сусідів історичною платформою:
1. Міжвоєнний апартеїд та системний терор (1918–1939)
Польща отримала міжнародне визнання своїх східних кордонів (Галичина і Волинь) під чіткі гарантії Ліги Націй щодо забезпечення автономії та прав українців. Варшава цинічно розтоптала ці зобов’язання. Замість автономії українці отримали режим поліцейського терору та культурного етноциду.
Пацифікація (1930 рік): Це був не просто поліцейський рейд, це був акт державного тероризму проти власного населення. Регулярна армія та поліція оточували українські села, знищували майно, трощили читальні «Просвіти», розграбовували українські кооперативи та масово, до каліцтва, били селян, священників і вчителів. Мета — економічно та психологічно зламати український хребет у Галичині.
Концтабір Береза Картузька (1934–1939): Польська влада створила концентраційний табір спеціально для позасудового ув’язнення політичних опонентів, де головною мішенню стала українська інтелігенція та члени ОУН. Фізичні тортури, психологічне знищення, карцери і примусова праця — це була польська державна відповідь на українське прагнення до свободи.
Державний вандалізм на Холмщині (1938 рік): Операція з «ревіндикації». Польська держава руками військових (!) та адміністрації масово руйнувала православні українські церкви. За кілька місяців було знищено понад 120 храмів, багато з яких мали багатовікову історію. Це був відкритий, санкційований урядом етноцид і спроба насильницької католицизації та полонізації українського прикордоння.
Осадництво: Штучна демографічна інженерія. Варшава масово роздавала найкращі українські землі польським військовим ветеранам (осадникам) на Волині та в Галичині, створюючи озброєні колонії для розмивання українського етнічного масиву та придушення місцевого населення.
2. Криваві 40-ві: Симетричний терор, про який Варшава мовчить
У польському наративі Армія Крайова (АК) та Батальйони Хлопські — це лицарі без догани. Насправді ж ці формування залишили по собі кривавий слід із тисяч убитих українських жінок, дітей та старих. Вони знищували українські села з не меншою жорстокістю, ніж та, в якій вони звинувачують УПА.
Сагринь (березень 1944): Підрозділи АК та Батальйонів Хлопських оточили село Сагринь (Холмщина) і влаштували тотальну різню. Було вбито від 800 до понад 1200 українських цивільних. Людей розстрілювали, палили живцем у хатах і церкві. Це була спланована каральна акція.
Павлокома (березень 1945): Підрозділи колишньої АК під командуванням Ю. Бісса зігнали українське населення села Павлокома (Надсяння) до місцевої церкви, після чого чоловіків, жінок і дітей партіями виводили на цвинтар і розстрілювали. Загинуло 366 українців.
Пискоровичі, Верховина, Гораєць, Завадка Морохівська: Це десятки українських сіл, які були стерті з лиця землі польським підпіллям та офіційними комуністичними польськими військами.
У чому лицемірство? Коли гинули поляки — Варшава кричить про «геноцид». Коли гинули українці від рук поляків — польська історіографія сором’язливо називає це «акціями відплати» або «пацифікаційними операціями». Ми мусимо зламати цю підміну понять. Наші жертви — це не «супутні втрати», це наслідок польського шовінізму.
3. Державні етнічні чистки (1944–1947)
Кульмінацією польської антиукраїнської політики стало остаточне вирішення «українського питання» на території Закерзоння.
Депортації 1944–1946 років: Майже пів мільйона українців під дулами автоматів польського війська (за підтримки НКВС) були позбавлені майна, землі, батьківщини і вивезені в товарних вагонах до УРСР. Тих, хто відмовлявся, вбивали або палили їхні села.
Операція «Вісла» (1947): Офіційна етнічна чистка. Понад 140 тисяч лемків, бойків і надсянців, які дивом уникнули попередньої депортації, були жорстоко вирвані з рідної землі та розпорошені по північних і західних болотах Польщі.
Концтабір Явожно (1947–1949): Для тих українців, кого польська влада лише підозрювала в симпатіях до підпілля (включно зі священниками, жінками та дітьми), був відкритий табір Явожно — філія колишнього нацистського Аушвіцу. Через нього пройшло майже 4 тисячі українців. Катування, тиф, голод і страти. Це польський концтабір для українців після Другої світової війни.
Що ми маємо з цим робити?
Ці факти не для того, щоб розпалювати сліпу ненависть. Вони для того, щоб вибити з рук Варшави зброю історичного шантажу.
Україна має перейти від глухої оборони до інституційного наступу:
Припинити виправдовуватися. На рівні МЗС та Інституту національної пам’яті має бути закріплена жорстка теза: будь-яка дискусія про Волинь можлива виключно в пакеті з дискусією про Сагринь, Павлокому, Березу Картузьку, Явожно та операцію «Вісла». Немає односторонньої провини. Є спільна кривава трагедія, спровокована багатолітнім польським імперіалізмом на українських землях.
Дзеркальні вимоги. Вимагають ексгумацій на Волині? Чудово. Ми вимагаємо повного відновлення українських меморіалів у Польщі (яких було зруйновано десятки за потурання місцевої влади), права на встановлення нових пам’ятників жертвам польського терору на Закерзонні та фінансування українських шкіл.
Криміналізація заперечення злочинів. Якщо в Польщі є стаття за «заперечення Волинського злочину», в Україні має бути жорстка юридична відповідальність за заперечення злочинного характеру операції «Вісла» та пацифікацій.
Нам не потрібно вигадувати історію. У нас її достатньо. Нам потрібно навчитися перестати її соромитися. Доки ми мовчки ковтаємо їхні претензії, ми залишатимемося об’єктом для биття. Зріла нація не дозволяє топтатися по могилах своїх предків заради швидкоплинної політичної чи транзитної кон’юнктури. Час виставити український рахунок шовіністам, нацистам, імперіалістам сусідних держав.
