Сьогодні о 05:30 ранку Михайло Ткач вимістив статтю «Не «звичайні підозрювані». Нові подробиці вбивства Портнова».
Якщо коротко, то вона про наступне.
Поки Зеленський чи не в кожному відосі розповідає про рух до ЄС, за лаштунками його кабінету відбуваються страшні речі.
Зеленський через своїх найближчих друзів, а саме Міндіча, не цурався використовувати послуги Портнова — однозначного ворога, який роками нищив українське правосуддя та працював на московитів.
Зеленський і його команда не просто зберегли старі корупційні схеми, а й вивели їх на найвищий державний рівень, залучивши до співпраці архітектора судової мафії Януковича — Андрія Портнова, якого застрелили в Іспанії у травні 2025 року.
— Прямий зв’язок із «першою особою»:
Перед своєю смертю одіозний Портнов таємно приїжджав до Києва.
Головною метою візиту була зустріч із Тимуром Міндічем — бізнесменом, який є не просто близьким соратником олігарха Коломойського, а й давнім другом та бізнес-партнером самого Зеленського (саме на його квартирі Зеленський святкував день народження під час президентства).
— Канал для «шкурних» питань:
Джерела з оточення Портнова прямо зазначають, що він сприймав Міндіча як «канал зв’язку з першою особою держави» (тобто Зеленським). Міндіч регулярно звертався до Портнова з проханнями вирішити «складні питання», нахабно прикриваючись іменем президента.
— Рятування «своїх» від НАБУ:
Візит Портнова та його переговори з Банковою через Міндіча дивним чином збіглися в часі з активізацією антикорупційних органів.
Буквально за день до цього НАБУ та САП провели обшуки у близького до Міндіча Чернишова.
Очевидно, що Зеленський шукав виходи на Портнова, щоб за допомогою його впливу на судову систему «порішати» проблеми з незалежними антикорупційними органами.
— Конфлікт із Єрмаком як боротьба за монополію: Конфлікт Портнова з Єрмаком був не ідеологічним, а прагматичним — обидва боролися за право контролювати судову та правоохоронну вертикалі.
Зеленський вибудував систему, у якій доля країни залежить від особистих чвар між олігархічними ставлениками.
======================
Не знаю, як це коментувати. Немає слів.
Стаття «Української правди» про Андрія Портнова цікава навіть не тим, що розповідає про самого Портнова, бо про нього суспільство й так знало достатньо. Значно цікавіше інше: вона показує, наскільки тісно людина, яка десятиліттями асоціювалася з режимом Януковича, залишалася вплетеною в політичну тканину нової влади.
І тут виникає головне питання до влади.
До Володимира Зеленського, який прийшов на хвилі тотального запиту на оновлення країни.
До Андрія Єрмака, який за роки війни перетворився на одного з найвпливовіших чиновників держави.
До Олега Татарова, ім’я якого роками супроводжує чи не кожна дискусія про правоохоронну систему та політичний вплив на неї.
Бо якщо людина, яка уособлювала юридичний апарат Януковича, після 2019 року не опинилася на політичному смітнику історії, а продовжувала залишатися десь поблизу центрів впливу, то це вже історія не про Портнова, а про тих, хто сьогодні керує країною.
Найбільша проблема Зеленського полягає не в тому, що опоненти звинувачують його у зв’язках зі старою системою. Політичні звинувачення були й будуть завжди.
Проблема в тому, що історії про Портнова знову і знову повертають суспільство до незручного запитання: чому люди епохи Януковича раз по раз з’являються поруч із новою владою?
Чому після двох революцій Україна досі не може остаточно розірвати цей ланцюг?
Чому кожне гучне розслідування рано чи пізно приводить до знайомих кабінетів на Банковій?
Історія Портнова показує одну неприємну річ. В Україні змінився президент, прийшли нові монопартії, змінилися політичні гасла,
але система особистих зв’язків виявилася значно живучішою за будь-які виборчі результати.
Саме тому в центрі цієї історії сьогодні стоїть уже не Портнов, а саме влада.
Бо коли людина зі старої епохи зберігає вплив і контакти, відповідати доводиться не минулому.
Відповідати доводиться теперішньому.
І саме тому тінь Портнова падає не на цвинтар політичної історії, а на сьогоднішню владу на Банковій.
Суд стягнув 97 мільйонів грн штрафів за неякісні бронежилети Міндіча.
.
Так-так, за оті самі про які суспільство дізналося з плівок Міндіча. Пригадуєте? «Просто пусть приёмку подпишут, всё». Характерно, що «прийомку подпісать» Міндіч просив… Умерова. Який ще й досі при посаді.
Щоправда, не при тій як на момент коли відбуулася розмова на плівках. Бо як раз після звільнення Умєрова з посади міністра оборони закупівельна агенція Жумаділова (ДОТ) розірвала контракт з фірмою Міндіча.
Розірвала тому, що військова прийомка категорично відмовилася брати цей непотріб. Бо ті хто приймали, збагнули — ідеться про життя військових які загинуть через оці от… від Міндіча.
Контракт передбачав сплату постачальником штрафних санкцій за поставку неякісного товару. Після скандалу на фірму виробника подали у суд…
І от Господарський суд Києва підтвердив — браковані броніки були. Їх намагалися втюхати Міністерству оборони. Суд стягнув з виробника 97 мільййонів штарфів.
Мені дуже цікаво, а штраф по суду це все покарання яке має зазнати фірма-виробник і її беніфіциар господін Міндіч, що нині успішно ховається в Ізраїлі?
Бо я пригадую як маринували у буцегарні генерала Марченка і кількох офіцерів по справі про бронежилети, по якій в результаті знайшли велике ні фіга. Зараз теж когось затримають? Умеров уже дає показання в СБУ? Прокуратура вже з’ясовує скільки партій було прийнято (!!) від виробника, і що там було з їхньою якістю?
Ідеться, повторюю, про життя українських, бляха, солдатів. Ідеться, додам, про довіру до ЗСУ як до інституції. Якої мобілізації хоче держава, якщо історія з втюхуванням бракованих броників завершується лише штрафом по суду, якщо в справі не Марченко, а Міндіч і Умеров?
Ця історія огидно смердить лаптями. Що там влада нам розповідає про російські ІПСО і що плавки Міндіча — то московська провокація?!