Ідіотів треба відкрито називати ідіотами

Ще війна вчить дечому, що цілковито протирічить людській психології.

Ми всі маємо життєвий досвід, на нього спираємося, дивимося на світ крізь його призму і вважаємо за потрібне давати поради іншим, як жити.

Як заробляти мільйон і вийти із зони комфорту, як схуднути, навчитися в макраме та ще тисячу порад готові давати всі усім двацять чотири на сім.

Війна ж вчить тому, що поради іншим людям, як чинити в безпековому плані, інколи можуть закінчитися смертю цих людей.

Бо сьогодні ти депутатка і радиш лишатися цивільним вдома, адже росіяни не гатитимуть по цивільній інфраструктурі, а потім ці люди холодними лежать на вулицях Бучі, Ірпеня, в катівнях Ізюму та Херсону (так, всі все пам’ятають).

Базове ж правило просте — геть від небезпеки тих, хто не потрібен для її безпосереднього відвернення.

А от поради щодо їхнього ж повернення може давати лиш цілковитий кретин.

У мене, наприклад, кров з очей іде, коли я читаю менторські настанови від людей, які ще не мають дітей, про те, що варто свої родини з дітьми повертати в Україну (чи з умовного Заходу країни ближче до Сходу).

Ці люди детально розписують про математичні імовірності загинути від ракети і в автокатастрофі, наголошуючи на мізерності результату.

Але при цьому їм навіть не втямки, що коли у тебе діти, всі імовірності зводяться до правила динозавра: імовірність його зустріти на вулиці 50 на 50 — або зустрінеш, або ні.

Чому так?

Бо можна скільки завгодно рахувати відсотки, але коли ракета прилітає біля торгівельного центру в Кременчуці і вбиває дружину військового, яка просто приїхала його провідати в госпіталь; коли ракета прилітає в Протасів Яр і лишає на все життя калікою дівчину, що приїхала з Польщі на 4 дні в Україну погостювати до батьків; коли падають підїзди будинків; коли вахтери повільно несуть ключі до укриття; коли самі укриття відсутні і лишається тільки «калідор»; коли вибухи у небі звучать раніше сигналу тривоги; коли ППО, які богі, але теж виснажуються, а ракети у росіян, попри святі мантри владних ротів, не закінчуються…

От в такі моменти ти розумієш, що єдине, чого ти не хочеш, це тримати свою дитину мертвою на руках, бо ти в ті мізерні відсотки втрапив.

Мені відомо, як вберегти дитину від автотрощі.

Мені невідомо, як подолати вахтерів і замість бруківок та нікому не потрібних кругових розв’язок з клумбами, збудувати укриття (так, курви, всі все пам’ятають).

Тому єдине, що можна робити в плані порад щодо повернення в Україну жінок з дітьми — це завалити свої роти. Закрити хліборізки. Стулити пельки. Поховати свою безумовно цінну думку щодо безпекових відчуттів інших людей глибоко під клавішою бекспейс і піти, нарешті, щось робити задля перемоги.

Але, виявляється, є більша дичина, аніж поради щодо повернення.

Виявляється, можна, прикриваючись порятунком економічного фронту, просити наших партнерів позбавити допомоги родини тих, хто виїхав від війни біженцями.

Тут би варто нагадати, що під мантрою порятунку економіки і неможливості збільшення фінансування Армії вже було втрачено величезну кількість людей, територій та тієї ж економіки.

І, цитуючи Сайгона (приблизно): який економічний фронт? у нас встромлена вже ооооот-така (показує) голка від Заходу з допомогою.

Люди, рятуючи свої життя, безпеку яких не було змоги забезпечити тими, хто мав би це зробити, які подекуди втратили навіть місця, куди можна повертатися, завдяки підтримці західних партнерів стали на ноги, виживають, нічого в України не просять, а також дарують спокій їхнім рідним, які лишилися в Україні.

Мені спокійно, що мої рідні в безпеці. Багатьом бійцям спокійно, що їхні родини в безпеці. Та купі нормальних людей спокійно, що їхні родини в безпеці.

Ба більше, це чудово, що економічна підтримка біженців є, і, як не парадоксально, подекуди вона є на порядок (на порядок!) більшою, аніж могла забезпечити чи забезпечує Україна.

Я не знаю, яких саме біженців бачив Лещенко, в яких нічних клубах з ними тусувався, як давно він приїздив хоча б у Харків, чи він взагалі розуміє, що це таке — виживати, гарувати на роботі і двох підробітках, не мати вихідних, не мати домівки і жодних перспектив при поверненні.

Я розумію, що він сказав цю дичину через призму своїх відчуттів і оточення.

Що йому дійсно ніщо, ніде і ніколи не загрожувало.

Що він нікого не ховав і не оплакував.

Що він просто відробляє потрібну повєсточку.

Але коли (не якщо, а коли, бо грошей обмаль і країни готуються до потенційної Третьої світової і тільки сонечки з країни рожевих поні цього не бачать) країни-партнери вимушені будуть скорочувати і припиняти допомогу біженцям, ці біженці почнуть повертатися на згарища і під ранкові обстріли, всі пам’ятатимуть, що владні голови України самі ж про це просили.

Замість того, щоб, навпаки, подякувати і попросити продовжити програми підтримки.

Я біс його знає, як мій Марк підтримає по поверненню економіку України, але якщо купівля іграшки йому ТУТ буде потужнішим штурханом економіці, аніж припинення знущання над бізнесом з боку судової, податкової, митної та правоохоронної вертикалі, то у мене для всіх нас дуже погані новини.

Я вже казав, що не знаю, за що все це нам і кому треба було б молитися, але знаю, що принаймні ідіотів треба відкрито називати ідіотами.