Головна проблема України не в тому, що у владі немає людей з українськими паспортами. Вони там є. Не в тому, що там немає українських прізвищ. Є і такі. Не в тому, що чиновники не вміють сказати “Слава Україні” або перейти на українську перед камерою. Навчилися. Проблема значно глибша: у владі майже немає українського народу як політичного господаря держави.
Українець у цій системі присутній як ресурс. Як солдат, платник податків, мобілізований, волонтер, виборець, переселенець, донор крові, заробітчанин, статистика втрат і статистика повернення. Українець воює за державу, але не керує нею. Українець утримує фронт, але не контролює стратегічні рішення. Українець платить у бюджет, але не розпоряджається державою як власним інструментом. Українець повертає мову в міста, але влада досі боїться української мови як остаточного фільтра державної кар’єри. Українець захищає історичну пам’ять, але чиновник постійно озирається: що скаже Варшава, Будапешт, Брюссель, Вашингтон, посольство, грантова тусовка, олігарх, меншинне лобі чи черговий зовнішній “партнер”.
Після 1991 року Україну не перезібрали як національну державу українського народу. Її успадкували як пострадянську адміністрацію з новим прапором. Старі кадри залишилися. Старі судові, прокурорські, силові, господарські й медійні мережі залишилися. Олігархи приватизували економіку, телеканали, партії й політичну волю. Російська мова ще довго залишалася мовою статусу, грошей і влади. Західні партнери навчилися працювати з тими, хто зручний, керований і передбачуваний. Грантові структури, офісні вертикалі, пострадянські чиновники, бізнесові клани, зовнішні патрони, діаспорні й меншинні лобі — усі знайшли собі місце в цій системі. Не знайшов місця лише український народ як центр державної волі.
Йому залишили фронт, Майдан, пісню, прапор, могили, податки й терпіння.
Саме тому українське суспільство часто виглядає значно українськішим за власну державу. В армії, волонтерстві, культурі, мові, спротиві, громадській самоорганізації Україна жива. У кадровій політиці, судах, закупівлях, державних корпораціях, силових вертикалях, медіа й міжнародних переговорах надто часто сидить стара адміністративна порода, для якої Україна не є історичною святинею. Для них це територія управління, потік, бюджет, кабінет, схема, ринок, актив, майданчик для переговорів. Не держава української політичної нації.
Доктрина українського національного інтересу починається з простої формули: Україна існує передусім для сили, безпеки, розвитку й історичної перемоги українського народу як державотворчої нації. Не для абстрактної території “всіх для всіх”. Не для зручності партнерів. Не для олігархічного балансу. Не для грантової моди. Не для зовнішніх центрів, які хочуть мати тут своїх людей, свої фонди, свої школи, свої медіа, свої канали впливу. А для українського народу.
Це не означає, що громадяни іншого походження мають менше прав. Ні. Держава має гарантувати рівність громадян перед законом. Але рівність прав не означає розчинення державотворчого ядра. Україна не є нейтральним адміністративним майданчиком для торгу групових інтересів. Україна — національна держава українського народу з рівними правами для всіх лояльних громадян.
Ключове слово — лояльних.
Бо без лояльності громадянство перетворюється на документ. Без української мови держава перетворюється на територію з перекладачами. Без української пам’яті нація перетворюється на населення, якому кожен сусід переписує минуле. Без українського економічного класу суверенітет стає фікцією. Без українського кадрового ядра влада перетворюється на адміністрацію, яка керує українцями, але не служить їм.
Груповий фактор у владі існує. Його не треба замовчувати. Але бити треба не по крові, а по мережах, функціях і лояльностях. Походження саме по собі не є ні доказом зради, ні доказом вірності. Етнічний українець може бути колоніальним адміністратором. Людина іншого походження може чесно служити українській державі. Але коли родинні, релігійні, діаспорні, олігархічні, грантові, пострадянські або зовнішньо-патрональні мережі отримують непропорційний доступ до влади, ресурсів, медіа, закупівель, міжнародних каналів і кадрових рішень, а український національний інтерес не є для них головним критерієм — це вже не “різноманіття”. Це захоплення держави організованими групами.
Коли українське ядро слабке, порожнечу займають ті, хто краще організований. Хто має гроші — бере медіа. Хто має зовнішніх патронів — бере міжнародні канали. Хто має старі радянські зв’язки — бере суди й силові структури. Хто має кланову солідарність — бере кадри. Хто має грантову мережу — бере порядок денний. Хто має статус “особливої групи” — бере політичну недоторканність. Українська більшість залишається морально правою, жертовною, розпорошеною — але не організованою як влада.
Так державу й забирають. Не завжди змовою. Часто дисципліною.
Українців десятиліттями вчили соромитися українського інтересу. Вимога української мови — “утиск”. Жорстка українська історична пам’ять — “радикалізм”. Симетрична відповідь Польщі — “розпалювання”. Контроль угорської паспортизації — “порушення прав меншин”. Недовіра до російських імперських мереж — “дискримінація”. Вимога деукраїнізованих кадрів геть із влади — “небезпека для демократії”. Українська держава для українців — “неєвропейсько”.
Але подивіться на сусідів. Польща не соромиться польськості. Угорщина не соромиться угорськості. Румунія не соромиться румунськості. Словаччина захищає себе від чужої паспортизації. Чехія й Німеччина вимагають мову, інтеграцію, лояльність, правову дисципліну. Усі нормальні держави мають ядро. Тільки українців намагаються переконати, що українське ядро — це проблема.
Насправді проблема не в українській твердості. Проблема в українській м’якості там, де всі інші давно діють жорстко.
Внутрішній націоцид — це не лише тоді, коли Росія вбиває українців ракетами. Це також тоді, коли українців як політичну націю не допускають до повного володіння власною державою. Коли українська більшість дає кров, податки, мобілізацію й легітимність, але не є джерелом реальної влади. Коли держава говорить від імені українців, але не належить українцям за внутрішньою логікою.
Націоцид — це демонтаж здатності нації бути господарем: мови, пам’яті, демографії, економіки, кадрів, армії, освіти, території, майбутнього. Якщо українці не контролюють ці вузли, вони не є повноцінним політичним народом. Вони лише населення, яке героїчно рятує державу, після чого старі мережі знову повертаються до управління.
Тому відповідь має бути доктринальною. Українці як державотворча нація мають бути прямо визнані політичним ядром Української держави. Кожна ключова посада має проходити український державний ценз: вільна українська мова, українська історична свідомість, визнання українців політичним господарем держави, прозорість майна, громадянств, родинних і бізнесових зв’язків, відсутність залежності від російських, олігархічних, зовнішньо-патрональних, кланових або антиукраїнських мереж. Хто не здатен працювати українською — не здатен керувати Україною. Хто боїться української пам’яті — не має права формувати державну політику. Хто бачить Україну як територію потоків — має бути викинутий із влади.
Українська мова має бути не символом, а скелетом держави. Українське громадянство — не технічним документом, а входом у політичну націю. Українська економіка — не кормовою базою для монополій, а простором українського власника й середнього класу. Українська армія — не витратним матеріалом для рейтингу, а джерелом нової державної еліти. Українська пам’ять — не темою для погодження із сусідами, а фундаментом майбутнього. Українська діаспора — не статистикою втрат, а полем державної боротьби за повернення людей.
Україна має бути державою українського народу з рівними правами для лояльних громадян різного походження. Перша частина цієї формули не менш важлива за другу. Без неї українців розчиняють у слові “населення”. А населенням легко керувати. Народом-господарем — ні.
Саме цього бояться всі, хто звик жити з України, але не для України: кланові мережі, олігархічні залишки, російськомовна імперська інерція, зовнішні патрони, меншинові шантажі, грантові диктати, офісні адміністратори й усі, хто бачить Україну як ресурс.
У владі немає українського народу не тому, що українці слабкі. А тому, що українців тримали в ролі сили спротиву, але не сили управління. Їм дозволяли помирати героїчно, але не давали стати політичним класом. Їх мобілізували на Майдан, фронт, вибори, податки, волонтерство — але не передавали їм державну машину.
Це має закінчитися.
Бо якщо після цієї війни Україна знову залишиться державою, яку врятували українці, але адмініструють не українські державники, перемога буде неповною. Ми можемо відбити території, але залишити владу в руках тих, хто мислить Україну як платформу, актив, ринок, процес і територію управління.
