Вкотре пропоную подивитися на різні аспекти нашого суспільного життя, сьогодні на демографію мовою макроекономіки, через призму причин наймасштабнішої в історії Європи передачу молодих інтлектуальних активів. За офіційними даними, у 2000 році школи України випустили школярів у доросле життя близько 800 тисяч як потенційних студентів і працівників. У 2024–2025 роках ця цифра обвалилася до 360 тисяч.
Основна катастрофа полягає не лише в математичному скороченні демографічної бази. Трагедія в тому, що левова частка тих, хто залишився, нам більше не належить.
Ми, як держава, добровільно віддали своє майбутнє на аутсорс. Ми програли європейцям монополію на власну молодь, і зробили це не через російські ракети, а через десятиліття свідомого інституційного саботажу. Для старіючої, забюрократизованої Європи наші 17-18-річні діти — це «демографічна нафта». І українське ЗАТ «Держава» зробило все можливе, щоб цей ресурс безперешкодно перетік за кордон.
Європа не крала нашу молодь, скоріше, вона запропонувала працюючу альтернативу нашій дисфункціональній системі. Сьогодні для 17-річного українця еміграція перестала бути ознакою непатріотичності чи пошуком «кращого життя». Вона перетворилася на єдиний раціональний сценарій виживання. Що пропонує йому Україна? Роздуту, корумповану інфраструктуру вищої освіти, яка фізично будувалася під 800 тисяч абітурієнтів, а зараз перетворилася на фабрику з продажу дипломів та легальних відстрочок. Відсутність іпотечних інструментів. Силовий рекет будь-якого молодіжного стартапу чи малого бізнесу. І головне — повну відсутність архітектури справедливості.
Натомість європейські університети та ринки праці діють як ідеальний пилосос. Вони дають не відірвані від реальності лекції, а жорстку прив’язку до глобального ринку капіталу та чіткі соціальні гарантії. Німеччина, Польща та Чехія чудово розуміють: інвестуючи в стипендію чи інтеграцію українського студента сьогодні, вони купують собі лояльного платника податків на наступні 40 років, який буде утримувати їхню пенсійну систему.
Як працювала та продовжує свою роботу мультидисциплінарна ліквідаційна комісія України
Цей аутсорс не стався раптово. Це відкладений результат роботи цілої плеяди інституційних диверсантів, зрадників та колаборантів які роками керували гуманітарним, освітнім та соціальним блоками нашої держави. Те, що ми вважали просто «поганим управлінням», насправді було підготовкою людського капіталу до здачі.
Ось ключові фігури, чия політика заклала фундамент сьогоднішньої гуманітарної та демографічної прірви, і яких варто вшити в архітектуру тексту як ілюстрацію «ліквідаційної комісії»:
Дмитро Табачник (Міністерство освіти і науки)
Він був не просто корупціонером, а системним ідеологом знищення українського освітнього суверенітету. Його місія полягала у стиранні національної пам’яті: переписування підручників історії під лекала російської імперської пропаганди, скасування іспитів з української мови, маргіналізація української літератури та максимальна синхронізація нашого освітнього простору з російським. Табачник цілеспрямовано виховував покоління манкуртів — людей без ідентичності, ідеально підготовлених до ролі слухняної біомаси, яка згодом мала б без опору прийняти окупацію. Саме він запустив маховик знецінення української освіти, наслідки якого ми розгрібаємо сьогодні у вигляді відтоку мізків.
Сергій Шкарлет (Міністерство освіти і науки)
Якщо Табачник діяв як відкритий ворог, то Шкарлет став символом інституційної деградації та контрреволюції в освіті вже в новітні часи. Призначення на посаду міністра людини з доведеним плагіатом, яка мала глибокі зв’язки зі старими «регіоналівськими» елітами, стало сигналом для всієї системи: компетентність більше не має значення. Замість адаптації освіти до умов пандемії та війни, замість створення агресивної конкурентної пропозиції для утримання молоді в країні, міністерство занурилося в імітацію та відкат реформ. Це була епоха толерування корупції в університетах та консервації тієї самої роздутої освітньої інфраструктури, яка сьогодні фізично не здатна втримати жодного талановитого випускника.
Раїса Богатирьова (Міністерство охорони здоров’я)
Демографічна криза неможлива без руйнування системи охорони здоров’я. Богатирьова перетворила МОЗ на закритий корупційний картель. Замість побудови стійкої медичної інфраструктури та прозорих правил гри на фармацевтичному ринку, міністерство займалося вимиванням колосальних бюджетів через тіньові тендери на закупівлях вакцин та життєво необхідних препаратів. Її політика прямо конвертувалася в надмірну смертність, відсутність профілактики та деградацію лікарняної мережі. Корупція на медичних закупівлях часів Богатирьової — це буквально вкрадені роки життя українців і ще одна цеглина у фундамент нинішньої демографічної катастрофи. Про Ляшка окремо писати не буду — все і так зрозуміло, якщо він призначений на посаду через фсбешну ворожку Єрмака.
Михайло Кулиняк та Леонід Новохатько (Міністерство культури)
Культурна політика епохи Януковича була спрямована на перетворення української ідентичності на маргінальну, провінційну шароварщину. Міністерство не інвестувало у створення сучасних, конкурентних українських сенсів — оно фінансувало фольклорні фестивалі для галочки, тоді як весь прайм-тайм, кінопрокат і книжковий ринок були свідомо віддані на відкуп російському продукту. Вони створили той самий культурний вакуум, який російська пропаганда згодом заповнила міфологемами про «єдіний народ».
Ці люди працювали як системна ліквідаційна комісія. Вони зробили так, що держава добровільно здала монополію на формування власного громадянина. І працюють зараз в уряді, наче ж, нові прізвища, але із тими ж московськими методичками з демонтажу українського громадянина в зародку.
Економіка виштовхування
Сьогодні цей механізм виштовхування досяг апогею. Молодь дивиться на те, як функціонує країна в умовах екзистенційної війни, і робить холодні висновки. Вони бачать тіньовий картель, де прокурори, медики ВЛК та військкоми згенерували понад 80 мільярдів доларів обороту на продажі інвалідностей та «зелених коридорів». Вони бачать, як легальний малий і середній бізнес задихається від нестачі кадрів і свавілля силовиків, поки влада радісно звітує про нові транші.
Молода людина розуміє: в цій конфігурації ЗАТ «Держава» вона — не стейкхолдер, не співвласник країни. Вона — або ресурс для мобілізації, або кормова база для податківця. А тому обирає квиток в один кінець туди, де держава працює як сервіс, а не як рекетир.
Заміщення замість боротьби
Найболючіше для мене особисто в цій історії — реакція вітчизняних еліт на втрату цілого покоління. Замість того, щоб оголосити демографічний надзвичайний стан, радикально знизити податки, дерегулювати бізнес і створити умови, за яких молодь захоче повернутися або залишитися, влада та олігархічний капітал обрали шлях заміщення.
Їм не потрібен висококваліфікований, амбітний український середній клас, який ставитиме незручні запитання про корупцію і вимагатиме чесних судів. Великим забудовникам, дорожникам і агрохолдингам потрібні тисячі безправних, дешевих робочих рук. Саме тому сьогодні так активно готується законодавча та інформаційна база для масового імпорту некваліфікованих мігрантів з країн Глобального Півдня. Міжнародні гранти вже фінансують інституційні мости та «міжкультурну інтеракцію», готуючи суспільство до нової реальності.
Ми купили своє нинішнє виживання за рахунок власного майбутнього. Західні партнери отримали ідеальний людський капітал. Українські корупційні еліти отримали десятки мільярдів кредитів, які розпилюються прямо зараз, і готуються завезти покірних робітників на заміну тим, хто виїхав. Всі у виграші.
У програші лише Україна, яка успішно завершила операцію з аутсорсу власного генофонду. Ми стали країною, яка фінансує європейське майбутнє власними дітьми, залишаючи собі лише борги, порожні університети і територію, готову до заселення іншими. Зеленський тільки посилив та прискорив цей антиукраїнський курс, який твердо проклав ще Кучма, Ющенко, Янукович та його московські куратори.
