За підрахунками Олександра Палія, нинішня російсько-українська війна – для нас уже двадцять друга із московитами. Таку думку історик обстоює в своїй книжці "Двадцять друга війна"
Ось перші три з них:
Москва віками прагнула заволодіти ресурсами, історією України та використати енергію нашого народу задля компенсування своєї відсталості.
1. Вихід предків росіян (у яких, нагадаю, кам‘яна доба закінчилася на 4 тисячоліття пізніше, ніж в Україні) на історичну арену прямо пов’язаний із підкоренням Києву. У 964 і 966 рр. київський князь Святослав Хоробрий підкорив плем’я в’ятичів, яке раніше виселилися з території Польщі, і змішалося у Заліссі з місцевим фіно–угорським населенням. Київський князь наказав в’ятичам припинити платити данини хозарам і давати її Києву.
Невдовзі по тому син Святослава з іменем, яке у всіх літописах пишеться «Володымер», придушив постання в‘ятичів і наклав данину «від плуга», тобто від кожного домогосподарства. Ще одних предків росіян — радимичів, у битві на р. Піщаній розігнав воєвода Володимира Вовчий Хвіст, через що, як пише літописець, у війську киян-русинів народилося прислів‘я – радимичі, мовляв, такі полохливі, що «від вовчого хвоста втікають».
Про «братерство» з предками росіян літописець не здогадувався. Нестор так описував в‘ятичів і радимичів на противагу київським полянам: «Поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх… А радимичі, і вятичі один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я в них перед батьками і перед невістками». Знання сучасної Росії, де навіть діти й нині матюкаються у присутності батьків, переконає, що тисячоліття для історії – не час.
2. Розгром засновника Москви.
Головним супротивником київського князя Ізяслава Мстиславича (1146–1154 рр.), онука Володимира Мономаха, був князь Суздалі Юрій Довгорукий. Їхня війна стала центральною подією Східної Європи середини 12 століття. Юрій Довгорукий співпрацював з головним ворогом Русі – половцями, та був одружений з донькою половецького хана. Його Володимиро-Суздальське князівство акуратно вкладалося в кордони фіно-угорського племені меря.
Київське військо завдало Юрію Довгорукому низку поразок. Під час однієї з них його син утік від самого звуку сурм київської дружини. У 1151 р. Юрій Довгорукий спробував переправитися через Дніпро, щоб повернути столицю. Від гирла Десни і до сучасного Річкового вокзалу в Києві ріка була вкрита броньованими кораблями й човнами. Кругова оборона з валами розтягнулася на 10 кілометрів у довжину. На берегах Либеді військо Юрія Довгорукого було розбите.
На Перепетовому полі (між м. Білою Церквою, рікою Стугною і м. Фастовом) залишки військ Юрія Довгорукого були розгромлені. Після цієї поразки літопис повідомив, що син Андрій Боголюбський «випросив у отця піти наперед до Суздаля, кажучи: «Осе нам, отче, тут, в Руській землі нема ні раті, нічого». Як і безліч інших літописних згадок, ця ясно вказує, що Суздаль не був Руссю. У 1152 р. Юрій знову спробував вирушити на Київ. Однак, лише почувши про наближення війська Ізяслава, половці залишили Юрія Довгорукого.
3. Розгром Андрія Боголюбського.
У Юрія Довгорукого був син Андрій. Російський історик Ключевський назвав його «першим великоросом на історичній арені». Як син доньки половецького хана, він мав характерну зовнішність азіата-степовика.
У 1169 р. військо, спрямоване Андрієм Боголюбським, після трьох днів запеклих боїв на мурах обійшло захисників міста з тилу через гору Юрковицю, завдяки зраді торків і берендеїв, захопили Київ. Літопис, назваючи суздальців поганами, тобто язичниками, пише: «І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн вбивали, а інших в’язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множину, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали… І був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота невтішима, і сльози безперестанні». Андрій Боголюбский почав виганяти князів київської династії і організував похід на Романа Мстиславича, майбутнього засновника Галицько–Волинського князівства. Однак у лютому 1170 р. військо Романа розбило суздальців. У полон було захоплено стільки суздальців, що їх продавали по 2 ногати (1 ногата дорівнювала 1/20 гривні).
Мстислав Хоробрий – найбільш відомий і улюблений князь в тогочасній Україні – наказав поголити послові суздальського князя голову й бороду. Андрій розлютився й зібрав у похід на Київ 50–тисячне військо у складі суздальців, рязанців (тобто мордви-ерзянців) та ін. Це найбільше військ, про яке згадується у вітчизняних літописах. Суздальці обложило князя Мстислава Хороброго у Вишгороді. Розгром суздальців під Вишгородом стався на початку зими 1173 р., після 9 тижнів боїв. Незабаром після вишгородського розгрому Андрій Боголюбській був убитий змовниками, які повстали проти його тиранії. Церква визнала Мстислава Хороброго святим. Добив суздальців ще один український князь з київської династії. У 1216 р. в битві на р. Липиці Мстислав Удатний разом із військом, приведеним із Київщини, та новгородцями наголову розгромив суздальців. Суздальський князь Юрій Всеволодович та його брат Ярослав, майбутній батько Олександра Невського, тікали від в одному спідньому одязі, у паніці загнавши семеро коней та залишивши на полі бою майже все військо. Після битви на р. Липиці Володимиро–Суздальске князівство розпалося на численні уділи і вже було не здатне загрожувати інтересам Києва та втручатися в справи Русі. У ті часи мешканці Києва (у літописах – «Кыъва», і тільки так), Чернігова, Переяслава, Володимир-Волинського, Луцька звалися «русином», а мешканець Суздалі, Норівгорода, Смоленська – однозначно ні.
(Двадцять друга війна. Олександр Палій, історик, автор книги «Історія України» (2015 р.)
