367 років перемозі українського війська в Конотопській битві

367 років перемозі українського війська в Конотопській битві з гігантською для тих часів московською армією.

Конотопська Битва в дійсності не битва, а Московсько-Руська війна.

Руська держава, Гетьманщина, схлеснулася з нащадком Орди, що лише здобув незалежність і одразу почав в експансію.

Після смерті Хмельницького московські воєводи, яких, як козла в город, пустили в Україну, сприяли міжусобиці, підкуповували еліти, розпалювали громадянську війну, яка і так зріла в розжареному нескінченними війнами українському суспільстві. І коли нарешті найближчі сподвижники Хмельницького — Мартин Пушкар і Яков Барабаш виступили проти Івана Виговського, тут і 100 тисяч орків вдерлися в Україну.

Московити, включно з Путіним, який писав свої статті про Україну, розмахують своїми «Переяславськими статтями». Але 1659 рік — смерть цих статей.

Московія порушила союзницький договір з Україною, підписаний Хмельницьким, скинула маски і пішла на союзника війною. Все, як в 2014.

Тодішня Українська Держава підтвердила це маловідомою «МАНІФЕСТАЦІЄЮ ВІД ІМЕНІ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО ДО ІНОЗЕМНИХ ВОЛОДАРІВ, ЩО ПОЯСНЮЄ ПРИЧИНИ РОЗРИВУ З МОСКВОЮ» від жовтня 1658 року. Цей офіційний документ тодішнього українського «МЗС» зберігається у шведському державному архіві.

— «Москва готувала нам ярмо неволі насамперед внутрішньою міжусобицею і громадянською війною, а далі відкрито своєю власною зброєю». — писав автор документу Юрій Немирич.

В історичні передумови варто записати, що огризок Орди перебував лише на початку свого імперського шляху. До цього часу, московські баскаки лише корчили із себе царів і вєлічіє, але в дійсності Москва на регулярній основі відгрібала від союзних військ Речі Посполитої. Польські і руські еліти навіть ставили своїх ставлеників на посаді «царя» в Москві (всякі лжедмітрії). Тому козаки знали собі ціну, не боялися московитів, і як перед війною Виговський заявив в обличчя царським послам на зазіхання з цим старшебратством:

— Нехай Московія буде Московією, а Україна — Україною. — і додав для непонятлівих: — Ми є військо непереможне!

Тому Москва в дійсності десятиліттями сиділа під каменем і чекала свого часу, коли круті європейці — українці з поляками — виснажать одне одного. І в 1659 році вирішила, що час настав.

Москва рушила на Україну всіма наявними ресурсами.

100-тисячна армія це по тим часам одна з найграндіозніших битв на континенті.

Майже всі битви в Західній Європі що в 17-му, що в попередньому 16-му столітті це максимум декілька десятків тисяч юнітів сумарно з обох сторін.

Скажімо битва під Фрайбургом (Battle of Freiburg) — одна з найкривавіших битв Тридцятилітньої війни, що відбулася 1644 року, це сумарно з найбільшою натяжкою до 60–70 тис. юнітів з усіх сторін.

Битва під Лютценом: протестанти — 19–20 тис., імперці — 18–20 тис. Разом — до 40 тис.

А так — битва 5 на 7 тис це нормальна велика битва тих часів.

Лише битва при Керестеші 1596 року це грандіозні 100 тис османів проти 50 тис збірної Габсбургів.

І морська битва при Лепанто 1571 року османів проти Священої Ліги це 160 тис осіб на кораблях. І тут знову: з боку Священої Ліги це збірна націй.

Нарешті й самі османи завжди збирали вояків з усіх своїх провінцій і колоній аж до Африки.

Тому співмірними за масштабом можна вважати лише пару битв — і в обох приймала участь Україна.

Це Хотинська битва 1621 року: проти 120 тис османських воїнів проти союзних 25 тис. війська Речі Посполитої і 20 тис. козаків Сагайдачного.

І битва під Берестечком 1651: Річ Посполита — 70–80 тис., союзники Хмельницького — 70–95 тис.

Тож російська і радянська історіографії в свій час «загубили» одну з найграндіозніших війн епохи.

Бо тоді українське воєнне мистецтво продемонструвало перевагу над мистецтвом московським. Український воїн виявився кращим за московського. А козак крутішим за чудо-богатиря. І все це дуже ображало слабеньку гордість вєлікороса.

Українські полководці і полковники тоді виявилися значно сильнішими за московських «князьйов» да «бояр».

Українська армія продемонструвала ініціативність командирів, здатність до маневру і уміння командирів розрізнених частин діяти за єдиним замислом.

Скажімо, армія Виговського провела стандартний прийом: атакувала московське військо малим загоном, продемонструвала переляк і відступила.

І Трубецькой повівся: розділив власну армію і 30 тис відбірної кінноти на чолі з Пожарським відправив у погоню. Українці дочекалися, коли погоня відірветься від основних частин, перейде через річку Соснівку, а потім 5-тисячний загін Степана Гуляницького, обійшов Пожарського, і зруйнував мости в тилу московського війська. Ще й загатили річку вночі, щоб затопити низину навколо.

Але Пожарський явно не зрозумів пастки.

Невеликий загін Виговського знову атакував табір Пожарського і після короткої сутички знову вдав втечу. Пожарський відчув легку здобич і полишив укріплений табір.

Це і стало кінцем московського війська.

Загони Виговського і татари вдарили з різних боків, 30 тис знищили, а голову самого Пожарського відправили Трубецькому.

Трубецький після втрати еліти війська сам почав панічний відступ. Але вже тут Григорій Гуляницький з козаками вийшов з обложеного Конотопу і вдарив переважаючим силам у спину, захопивши багато артилерії. Сам Трубецькой ледве не загинув, був двічі поранений і втратив окрім частини артилерії ще бойові знамена, скарбницю й майже весь обоз.

І це ми маємо зафіксувати.

Московитська армія, хоч і була здоровенна, але генерали у неї були такі ж безтолкові, як генерали російського війська в 2022 році. Вони повторювали такі ж безтолкові помилки, коли командири навіть не вміли водити ці величезні колони по дорогам.

Виговський, Гуляницький, Мехмед Герай виявилися у воєнному мистецтві досвідченішими за Пожарського, Трубецького і царських полководців.

Українські офіцери були досвідченими в боях, ініціативними, рішучими і вигадливими.

Звісно, фактор кримської допомоги ігнорувати не можна, але ми бачимо, що зарішав маневр, а не кількість м’яса.

—-

Але московитська еліта була закалена століттями міжусобної боротьби в Орді. Вона вміла маневрувати по-іншому: між різними ординськими фракціями — перед ким треба плазувати, а кого треба — жорстоко знищувати. Москва ніколи б не розрослася з плювка на карті до таких розмірів лише завдяки силі. Москва ставку робила не на військову доблесть, а на підступ. Москва традиційно геніально володіє великим спектром таких методів, як: підкуп, інформаційна війна, провокація конфліктів в стані ворогів, дискредитація, перетягування опонентів на свій бік. І дії в цьому напрямі умілі і системні.

А наші еліти через відсутність власної спадкової державності довгий час в іграх престолів були дітьми. Доблесними, героїчними, але такими, як Еддард Старк, якому стяли голову в першій же серії.

Також можна довго розповідати про причини внутрішніх конфліктів, але ключовий фактор, що зіграв проти України, це неврегульований статус Запорозької Січі.

Січ в державній системі що Речі Посполитої, що Гетьманщини, була окремою державою. Ця наша державність так і називалася: Військо Запорозьке. Можемо пишатися, що один з етапів нашої державності мав слово «Військо» в назві. Мало, хто з інших народів в світі може цим похизуватися. І це Військо десятиліттями мало власні зовнішні стосунки, окрему економіку, армію, і навіть вело у власних інтересах свої, повністю окремі від Польщі війни.

Гетьманщина Виговського мала або перенести столицю і весь уряд на територію Січі і повністю вбудувати Гетьманщину в Січ, або придумати програму реформування Січі, яка б влаштувала низове козацтво.

Бо двовладдя в системі єдиної держави — міна уповільненої дії.

Доки був живий Хмельницький, він своїм авторитетом тримав дві держави у покорі. Але щойно він помер, Січ не прийняла авторитет Виговського, який переміг в апаратній боротьбі за булаву старих козаків Пушкаря і Барабаша, а низи взагалі ігнорував.

Скажімо, 1657 року за наказом Виговського його полки взагалі перекрили шляхи сполучення Полтавщини із Запоріжжям, встановивши економічну блокаду Січі.

Все це нас вчить, що крім доблесті і самопожертви, дуже важливо мати міцну державу. Чітка система влади — це ресурс стратегічний. Без стійкої влади чи усталеної процедури зміни влади немає стійкої держави.

Царизм (і путінізм) має купу вад. Але він же має принципову перевагу: постійність політики.

Перемогти такого ворога можна лише збудувавши власну систему і власну довгострокову політику.

Тоді Україна стане непереможною.