Здавалось би, тема передвиборчого месіанізму була повністю розкрита під час кампанії 2004 року, а після наступного розвитку цього сюжету, її можна було б сміливо закривати років так на 25.
Політтехнологи, однак, вирішили по-іншому, і українська президентська передвиборча кампанія-2009 знову зводиться до параду спасителів.
"Український месія", сіквел
Наслідки повного міскастингу на роль національного спасителя п’ятирічної давнини, звичайно, взнаки даються. Зараз уже ніхто із кандидатів не наважиться так відверто начепити на себе декоративний терновий вінок і проповідувати свою віру, знання та змогу перетворити Україну на рай на Землі.
Навіть табличка із написом "Месія" серед фактичних кандидатів у президенти нині не надто популярна. Наразі рішуче повісив її на себе лише Арсеній Яценюк, та й то у вигляді недогасла "Врятувати країну", продемонструвавши неозначеною формою дієслова свою власну невпевненість у тому, чи варто у цю ризиковану гру взагалі бавитися.
Інші ж кандидати із числа тих, що вже почали розкривати свої карти, від гріха подалі обрали для себе приземленіші ярлики: Тимошенко – "Роботяга", Тігіпко – "Всезнайка". Однак це не значить, що вони відмовилися від рольової гри у спасителів – тепер вони граються у неї трішки по-іншому.
Так, директивні установки "Я врятую тебе" прямо у виборчий лоб відійшли у минуле, але усе супутнє непряме навіювання залишилося. Кожен із кандидатів вдає свою безумовну компетентність у всіх абсолютно сферах, незалежно від обмежень власної освіти та досвіду. Аж мимоволі згадується Сталін, "великий вождь і вчитель".
І дійсно, як влучно зауважив один колега, заходячи на офіційний сайт того ж Тігіпка, чи слухаючи як промовляє головна працююча "Вона" країни, "важко позбутися враження, що обирати українці будуть не політичного лідера, а Господа Бога – настільки всеохоплюючим є їхній передвиборчий дискурс".
Здоров’я попиту
Дозвольте, проте, не погодитися із модною ще з часів "Помаранчевої революції" критикою попиту на месіанізм на наших теренах. Стверджувати, буцім очікування на політичного спасителя є ознакою незрілого суспільства, може хіба що той соціолог, котрий рівняється виключно на власні умоглядні концепції.
В реальності "замовлення на месію" притаманне суспільству будь-якої держави, тим паче – демократичної. Практично жоден соціум, навіть цілком заможний, не сприймає власну державу як ідеальний стан Землі Обітованої, і тому постійно прагне отримати такого політичного лідера, який її до цього стану приведе.
Принцип "хороший імператор – це той, про існування якого здогадуються" давно вже вкрився пилюкою неактуальності.
Так, до такої патологічної форми, як в Україні наприкінці 2004, політичний месіанізм загалом доходить порівняно рідко – але на те вона й патологія.
На Заході, наприклад, суспільство не схильне чекати на рятівника, який прийде і все зробить, поки народ спостерігатиме за цим процесом по телевізору, – значна частина відповідальності за власний добробут так чи інакше лежить на самій людині.
Але антропоморфна персоніфікація національного успіху суспільству потрібна – принаймні, як символ. Навіть у такому "зрілому" демократичному суспільстві, як американське, періодично спалахує м’яка форма культу особистості.
Сучасна "обамаманія" має свої історичні прецеденти – згадаймо, наприклад, неймовірну популярність Франкліна Рузвельта чи цілком месіанські образи Роберта Кеннеді і Мартіна Лютера Кінга.
Кінги і королі
Проблема українського передвиборчого месіанства полягає в іншому – у тому, що воно є суто передвиборчим. Месії на тутешньому політичному горизонті з’являються тільки тоді, коли ярлик "Спасителя" може перетворитися на квиток до влади. Коли це перетворення вже відбулося, про месіанство політики полегшено забувають.
Вітчизняних самопроголошених месій не цікавить такий український рай, у якому вони не будуть головними. Вони й працювати на його установлення згодні тільки за тієї умови, що це дасть їм популярність і шанс ним покерувати.
Вони – прагматики, і їх абсолютно не вабить слава Мойсея чи того ж Кінга, які хоч і проклали шлях до "Землі Обітованої" для тих, хто за ними йшов, але самі у ній не змогли навіть пожити. Словом, вони не Кінгами хочуть бути, а королями.
У цьому й полягає ключова різниця між історичними месіями і сучасними українськими кандидатами на це звання. Для перших влада була лише засобом, а "спасіння" – кінцевою метою, в останніх же – із точністю до навпаки. Тому в дійсності їм набагато краще підійшов би ярлик "антимесій".
Це, звичайно, лише частина великого ярмарку лицемірства, який в Україні називається "передвиборчою кампанією". Проте таке вивертання суспільного уявлення про політичних "спасителів" може мати набагато серйозніші наслідки, аніж просте невиконання даних напередодні виборів обіцянок.
Адже в міру дозоване сподівання на прихід месії, який поведе державу до світлого майбутнього, є для суспільства природнім і навіть корисним для морального здоров’я.
Зневіра ж у тому, що це взагалі можливо (на що насправді й працюють зараз кандидати у президенти), не робить суспільство більш "зрілим". Вона робить його байдужим і фрустрованим – і це, на жаль, сильно відчувається вже зараз.
Данило Мокрик, "Форпост"
