Як більшовики українську історію змосковщували

З проголошенням Харкова столицею України, Рада народних комісарів (РНК) почала протиставляти «пролетарський Харків» «буржуазному і націоналістичному Києву». Наступ здійснювався не лише на політику, а й на культуру, на українську історичну науку, її національну схему, створену Михайлом Грушевським на початку ХХ століття і розвинену іншими істориками, оскільки вона обґрунтовувала право українського народу на свою державу.

Взявши за основу настанови Владіміра Лєніна про партійність літератури й класовий підхід до історії, втілюючи марксистські норми, більшовики одразу ж стали нав’язувати історикам комуністичні ідеї, ідеологічні догми та норми. Через спотворене трактування проблеми історичного процесу українського народу, національно-визвольні рухи, замовчування наукової спадщини української історіографії ідеологи комуністичної більшовицької партії хотіли знищити, змінити історичну свідомість українців.

З поразкою Української національної революції та окупацією Наддніпрянської України, лєнінці почали здійснювати політику спрямовану на заборону «старих буржуазних спеціалістів». Особливо прискіпливо ставилися до істориків, їх, зокрема, відлучали від науково-педагогічної роботи, постійно перевіряли на лояльне ставлення до більшовицької влади, такі заходи призвели до того, що значна частина науковців була змушена виїхати за кордон.

На еміґрації зокрема опинилися М. Грушевський, Д. Дорошенко, І. Огієнко, В. Винниченко, В. Біднов. Були здійснені гоніння на В. Базилевича, Й. Гермайзе, О. Оглоблина, Б. Курца. При цьому відбувався курс на ідеологізацію освіти, зокрема створено систему ідеологічного виховання у Київському університеті, який реформувався в Інститут народної освіти.

У середовищі істориків-мігрантів у Західній Україні (Галичина, Волинь, Підляшшя, Берестейщина, Надсяння перебували під владою Польщі), Буковині (Румунія) та Закарпатті (Чехословаччина), а також в Австрії та Франції виникли українознавчі науково-дослідні, навчальні заклади, завдяки яким не були зупинені традиції української національної історіографії. Історики української діаспори протидіяли спробам совєцьких колег-марксистів подати антиукраїнське трактування української історії, особливо подій, які стосувалися визвольних змагань 1917-1920 років.

У той самий час над тими незгідними істориками, що залишилися в УРСР, почали здійснювати посилені репресії. Одним із перших став процес над так званими учасниками «Київської організації «Центру дій», що відбувся у липні 1923 року, судили 18 осіб, у тому числі діячів Всеукраїнської академії наук (ВУАН): М. Василенка, П. Смирнова, Л. Чолганського та ін.

Вони були обвинувачені у шпигунстві й підривній діяльності на користь Франції та Польщі, у зв’язках із «буржуазною еміграцією». Відомого історика Миколу Василенка спочатку засудили до розстрілу, але згодом вирок був замінений на 10 років ув’язнення, його дружину Наталію Полонську-Василенко було звільнено із Всеукраїнського археологічного комітету.

Лише шляхом клопотання ВУАН у 1925 році М. Василенка амністували. Цей же період відзначений політикою жорстокого атеїзму, яку більшовики намагалися використати для зміни уявлення про місце релігії в історії.

Починаючи від 1921 року почався процес згортання дослідження з історії українських церков, що їх здійснювали Ф. Міщенко, К. Харлампович та ін. У зв’язку з цим вимушені були мігрували історики церкви В. Біднов, О. Лотоцький та інші.

На тлі цього більшовики всіляко заохочували антирелігійні публікації. 1922 року було утворено СССР, а включення УРСР мало наслідком відсуванням на задній план української історичної науки, зведення до мінімуму її самобутності та національного колориту.

Проте спротив національної свідомої інтелігенції та молодих людей, повстання селянства змусив совєцьке московське керівництво змінити політику в галузі національних відносин. У Кремлі ирішено було запровадити політику «коренізації», яку в УРСР іменували як «українізація», яка почалася від 1923 року.

Процес «українізації» позитивно вплинув на розвиток історичної науки, національне відродження створило сприятливий ґрунт для досліджень у галузі української історії. Вона посприяла виокремленню історії України як самостійної та загальнообов’язкової дисципліни в усіх ланках освіти.

Сама коренізація була задекларована як сприяння у розвитку культури й мов усіх національностей, що мало на меті сприяти у реалізації марксистських ідей. Але головна мета «українізації» полягала в тому, аби дістати підтримки від народів СССР, особливо селянства, ослабити його можливості спротиву режиму, перехопити керівну роль від місцевої національної інтелігенції, вона слугувала прикриттям для совєтизації українського суспільства.

На перше місце політики у галузі історичної науки у СССР поставили проблему класової боротьби та жовтневої революції. 1921 року було утворено в Харкові Всеукраїнську комісію з історії української (іншими словами соціалістичної) революції й більшовицької партії.

Були засновані науково-дослідні кафедри з історії України, історії української культури.Так, при Харківському інституті народної освіти, було утворено кафедру історії України, яку очолив відомий історик Д. Багалій, яка складалася із 4 секцій: історії українського права, історії України, етнології, історії Росії та краєзнавства.

До складу кафедри увійшли: В. Барвінський, А. Ковалевський, В. Романовський, О. Татаринова-Багалій; схожі кафедри були створені у Катеринославі (нині Дніпро), Чернігові, Ніжині, Одесі, Полтаві. При цьому керівництво УРСР намагалося контролювати роботу цих установ.

Науковцям ставили завдання здійснити марксистське трактування подій минулого з урахуванням класової боротьби. При цьому зміст історичних знань у програмах вишів підпорядковувався союзній схемі.

Починаючи від 1924-1925 навчального року, наслідуючи РСФСР, почали процес ліквідації викладання історії як окремої дисципліни, були запроваджені комплексні програми марксистської освіти. Згідно з ними вивчення української історії було зведене до краєзнавства.

Провідною проблемою досліджень була визначена «Жовтнева революція», в якій головна увага приділялася «боротьбі із денікінцями, петлюрівцями та поляками». Червоні московити таврували всіх, хто думав не так, як вони.

У червні 1921 року Українська Академія Наук та Українське Наукове Товариство, через тиск більшовиків, в адміністративному порядку були з’єднані у Всеукраїнську академію наук. Вона була проголошена вищою державною науковою установою.

До неї включили Історичне товариство Нестора Літописця; президентом ВУАН спочатку обрали М. Василенка, але більшовики не затвердили його. У 1922 році президентом було обрано О. Левицького, а згодом В. Липинського.

У структурі ВУАН функціонував Історико-філологічний відділ, керівником якого був Д. Багалій, у рамках якого була сформована кафедра української історії з секціями археології, філософії, історії, методології, давньої історії, литовського, козацького періодів, Гетьманщини, Нового часу, історії революції. Також зпроваджено курс історії Росії.

На протидію історичним установам ВУАН, які були розміщені у Києві, почали створюватися заідеологізовані осередки історико-партійної науки в Харкові. У 1921-1922 роках відкрився Український інститут марксизму-ленінізму, Інститут червоної професури, Комуністичний університет ім. Артема, почав видаватися «Літопис революції».

1928 року у Харкові було утворене Українське товариство істориків-марксистів, у статуті першочерговим завданням була оголошена розробка марксистської методології історії, ознайомлення населення зі здобутками марксистів в історії. Історик був проголошений ідеологічним «бійцем партії», «пропагандистом її політики».

Отак, за перше десятиліття при владі, шляхом репресій, зміни світогляду і тотальних підривів українських традицій, більшовики змінили не лише українське суспільство, а й історію українського народу. Як бачимо, окупанти переписали її на свій лад.