​Хто і як керує війною

Найсвіжіший досвід державного управління в цій галузі – Друга світова війна. У США перебігом подій протягом 1939–1945 років керував президент Рузвельт, у Великій Британії – прем’єр-міністр Черчилль, хоча формально першою особою був король.

Аби поліпшити управління збройними силами США, у лютому 1942-го утворили Комітет начальників штабів, що став вищим органом стратегічного керівництва. Він підпорядковувався безпосередньо президенту і став його консультативним і виконавчим органом, розробляв пропозиції із загальних питань військової стратегії, виробництва озброєнь, розподілу стратегічної сировини, будівництва і застосування збройних сил, організації взаємодії їхніх видів.

У Великій Британії працював воєнний кабінет, який вирішував широке коло питань керівництва війною, організації воєнної промисловості, оборони метрополії, використання людських ресурсів, будівництва збройних сил у домініонах і колоніях. На місцях вказівки і рішення прем’єр-міністра виконували відповідні міністерства через генерал-губернаторів, а в Індії – через віцекороля. Вищим органом стратегічного керівництва був Комітет начальників штабів, який розробляв плани операцій на театрах воєнних дій і контролював перебіг їх виконання.

У Німеччині, крім Гітлера, звісно, війною керувало Верховне командування Вермахту.

У СРСР колективних органів було аж два: Ставка Головного командування Збройних сил СРСР (створена спільною постановою Ради народних комісарів Союзу РСР і ЦК ВКП(б) № 825, за війну вивіску органу міняли три рази) та Державний комітет оборони. Перший орган керував війною, другий – оборонною промисловістю.

У складі першого були (у максимальному варіанті):
С.К. Тимошенко (голова) – нарком оборони;
Г.К. Жуков – заступник Верховного головнокомандувача та 1-й заступник наркома оборони;
Й.В. Сталін – голова Ради народних комісарів (Ради міністрів) СРСР;
В.М. Молотов – нарком іноземних справ;
К.Є. Ворошилов – головнокомандувач партизанського руху, голова Трофейного комітету (і такий був);
Б.М. Шапошников – НГШ РККА;
С.М. Будьонний – уповноважений Державного комітету оборони СРСР з формування, навчання та злагодження частин на території Північно-Кавказького та Сталінградського військових округів, заступник народного комісара оборони СРСР;
Н.Г. Кузнєцов – нарком ВМФ і головнокомандувач ВМФ.

До складу другого увійшли:
Голова – Й.В. Сталін, він же голова Ради народних комісарів (Ради міністрів) СРСР;
Заступник голови ДКО – В.М. Молотов, він же нарком іноземних справ.
Члени ДКО: 
К.Є. Ворошилов – заступник голови Ради народних комісарів;
Г.М. Маленков – начальник управління кадрів ЦК ВКП(б);
Л.П. Берія (заступник голови ДКО з 1944-го) – нарком внутрішніх справ;
М.О. Вознесенський – голова Держплану СРСР;
А.І. Мікоян – заступник голови Ради народних комісарів (Ради міністрів) СРСР;
Л.М. Каганович – нарком шляхів сполучення (хоча формально звільнений з посади 1942-го);
М.О. Булганін (з 1944-го замінив Ворошилова) – заступник голови Ради народних комісарів СРСР, голова правління Державного банку СРСР.

Якщо дуже просто пояснювати склад цих органів, то виходить приблизно ось що:
щоб формувати військові рішення (Ставка спілкувалася з фронтами директивами), зібрали 8 людей: прем’єра (він же верховний головнокомандувач), його першого заступника, міністрів оборони, закордонних справ, очільника ВМФ, керівника партизанського руху (національного спротиву?) та головного з резервів. Потім згадали про НГШ і включили його теж.

Для фінансово-економічних рішень зібрали 9 людей: прем’єра, його першого заступника, міністрів закордонних справ (головний по лендлізу), внутрішніх справ (головний по безкоштовній робочій силі), транспорту, головних з питань керівних кадрів і планування економіки, голову держбанку.

Дискусія про те, як керувати державою в умовах війни або воєнного стану, триває давно. Кафедра стратегії Національного університету оборони України у 2013 році виступила зі статтею в № 2 (17)/2013 журналу Modern Information Technologies in the Sphere of Security and Defence, де зауважила, що створення Ставки ВГК в Україні – певним чином «інерція мислення» народних депутатів і річ недоцільна, м’яко кажучи.

«Проте з часом стає все більш зрозуміло, що об’єктивним у цьому разі має бути приклад країн, до яких сучасна Україна подібна за державним устроєм, а змішування організаційних структур радянського і західного демократичного зразків у єдиному державному організмі небезпечне в більшості випадків організаційною надмірністю, загрозливою плутаниною в реальному управлінні і додатковим загальмовуванням розвитку української управлінської науки», – зауважили тоді військові науковці.

І як у воду дивилися. Що ми маємо сьогодні, крім найбільшої війни в Європі після 1945 року? А маємо саме Ставку Верховного головнокомандувача у складі 24 (!) осіб:
Голова – Зеленський Володимир Олександрович, Президент України, Верховний головнокомандувач Збройних сил України;
Координатор (це так секретаря назвали?) Ставки Верховного головнокомандувача – Данілов Олексій Мячеславович, секретар Ради національної безпеки і оборони України.

Члени Ставки Верховного головнокомандувача (за алфавітом):
Буданов Кирило Олексійович – начальник Головного управління розвідки Міністерства оборони України;
Дейнеко Сергій Васильович – голова Державної прикордонної служби України;
Єрмак Андрій Борисович – керівник Офісу Президента України;
Залужний Валерій Федорович – головнокомандувач Збройних сил України;
Камишін Олександр Миколайович – міністр з питань стратегічних галузей промисловості України;
Клименко Ігор Володимирович – міністр внутрішніх справ України;
Крук Сергій Іванович – голова Державної служби України з надзвичайних ситуацій;
Кубраков Олександр Миколайович – віцепрем’єр-міністр з відновлення України – міністр розвитку громад, територій та інфраструктури України;
Кулеба Дмитро Іванович – міністр закордонних справ України;
Литвиненко Олександр Валерійович – голова Служби зовнішньої розвідки України;
Малюк Василь Васильович – голова Служби безпеки України;
Машовець Роман Васильович – заступник керівника Офісу Президента України;
Миргородський Максим Вікторович – командувач Десантно-штурмових військ Збройних сил України;
Павлюк Олександр Олексійович – перший заступник міністра оборони України;
Півненко Олександр Сергійович – командувач Національної гвардії України;
Рудь Сергій Леонідович – начальник Управління державної охорони України;
Стефанчук Руслан Олексійович – голова Верховної Ради України;
Танцюра Ігор Іванович – командувач Сил територіальної оборони Збройних сил України;
Умєров Рустем Енверович – міністр оборони України;
Хоренко Віктор Олександрович – командувач Сил спеціальних операцій Збройних сил України;
Шмигаль Денис Анатолійович – прем’єр-міністр України;
Щиголь Юрій Федорович – голова Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України.

Пробіжимося по структурі та поставимо собі такі питання:

Буданов, Миргородський, Танцюра (реально зараз Баргилевич, новий командувач ТрО), Хоренко – підлеглі Залужного, яка мета їхньої участі в роботі Ставки? Вони мають таке саме право голосу, як і головнокомандувач. Як же принцип єдиноначальності в армії?

Дейнека, Півненко – підлеглі Клименка. Він їм завдань не поставить?

Крук і Павлюк – підлеглі Умєрова. Те саме питання.

Що у складі Ставки взагалі роблять Єрмак, Машовець, Стефанчук, Рудь, Щиголь? Вони якось впливають на оборону без Залужного? Згідно з Указом Президента України від 30 січня 2019 року № 23/2019 «Положення про Генеральний штаб…», ГШ є головним органом військового управління з планування оборони держави, стратегічного планування застосування Збройних сил України та визначених сил і засобів інших складових сил оборони, координації і контролю за виконанням завдань у сфері оборони органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та силами оборони в межах, визначених законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України. І до речі, а де генерал Сергій Шаптала, начальник Генштабу?

Те саме питання щодо відсутності голови Нацбанку.

Директор Держспецтрансслужби, що прикриває транспортну інфраструктуру, не член ставки, а міністр інфраструктури, котрий нічого не прикриває, входить до неї. Чому?

Чому міністр оборони, який, власне кажучи, забезпечує формування та реалізації державної політики з питань національної безпеки у військовій галузі, сферах оборони і військового будівництва в мирний час та особливий період, – на других ролях, а секретар РНБО – аж координатор?

У тексті немає ні зрадоньки, ні переможеньки. Питання «кротівні» також не чіпаємо. Укотре можновладці доводять, що навіть перед лицем великої біди ми не можемо обрати компетентних, здатних генерувати ідеї завтрашнього дня, а не тягнути радянську валізу, ще й без ручки. Чи хтось аж настільки боїться відповідальності, що ховається за колегіальним органом з 24 людей.

Висновок військових науковців у 2013-му був таким: «Сучасний формат Української держави не сприяє ані авторитарності управління, ані формуванню авторитарного лідера держави. У разі налагодження ефективного демократичного управління нашою державою нам не загрожуватиме проблема, про яку С.М. Михальов, автор монографії «Военная стратегия. Подготовка и ведение войн нового и новейшего времени», згадує, підводячи підсумки діяльності Й.В. Сталіна, керівника Ставки ВГК: «Неможливо назвати іншого військового або політичного діяча, який у той період зміг би очолити країну і її збройні сили, узяти на себе всю повноту влади і весь обсяг роботи зі стратегічного керівництва в поєднанні з управлінням економікою та дипломатичною діяльністю. Проблема такого лідера в наші дні у разі виникнення воєнної ситуації, схожої на 1941 рік, може мати для держави найнесподіваніші (важкі) наслідки». Це ще один аргумент щодо недоцільності Ставки ВГК в Україні.