Том Купер вирішив зробити підсумки 100 днів повномасштабної війни в Україні й написав окремий великий матеріал у двох частинах. Нині пропонуємо першу – про справи політичні.
Минуло 100 днів від початку (тобто, відновлення) путінської навали на Україну 24 лютого цього року. Звісно, майже всі публікують огляди, підсумки або обговорюють «вивчені уроки» цієї війни. Зазвичай, я йду своїм шляхом та не ведуся на «стадний інстинкт». Однак, за останні пару днів опубліковано стільки нісенітниць по всьому світу, а ще мені поставили таку купу питань на цю тему, що цього разу я зроблю виняток і запропоную на ваш розсуд і свій коментар також. Але лише з однієї причини: як на мене, дууже багато людей зараз просто не розуміють одне одного. Тож, пропоную вашій увазі моє бачення ситуації – у доволі стислому поданні.
Вважайте: на мій погляд, основна проблема цієї війни – що б не відбувалося – це те, що всі наполягають на своїй точці зору, аж до того, що ці погляди просто-таки перетворюються на уїдливо абсурдні догми. Ба більше, зважайте також на притаманний мені сарказм, та «приготуйтеся завчасно» до того, що я – великий «фанат ЄС», хоч як критично я до нього іноді ставлюся. Відповідно, мій аналіз може багатьом видатись «євроцентичним». І наостанок ще одна рекомендація: якщо вам щось із названого не подобається, не читайте далі, припиняйте вже зараз. Дякую дуже.
Отже, якщо рухатись із Заходу на Схід, то ситуація – отака:
1. США: їх рве на шмаття несамовите протистояння між власним олігархатом і залишками республіки, плюралізму та демократії: воно замасковане під «боротьбу демократів – марксистів і республіканців – борців за свободу» (хоча обидві сторони, насправді, є абсолютно некомпетентними, і підтримує їх той-таки олігархат). І в той же час, США стрижуть під одну гребінку і себе, і Європу, і НАТО, – і Україну також. Американські олігархи, чия жага до (гігантських) прибутків спричинила «китайську проблему», наполягають тепер на тому, Китайська Народна Республіка (КНР) є «ворогом народу №1», тож «нехай європейці самі дають собі раду зі своїми проблемами». Відповідно, США «мають зосередитися на КНР/тихоокеанському регіоні: там буде війна», а війна в Україні – це «ще один проксі-конфлікт» [«війна чужими руками» – перекл.], тож вона є «цілком нецікавою». Зараз, коли ми дивимося на печальний стан зруйнованої інфраструктури та масштабні соціальні проблеми тощо, цей погляд на світ можна зрозуміти принаймні частково. Чого я не можу збагнути – то це поглядів тих американців, у яких «стоїть» на «поразку росії» (дехто з них радив ввалити по російським військам ядерною зброєю ще коли вони накопичувалися біля українського кордону до 24 лютого). Проблема от у чому: обидві точки зору спираються на класичну, короткозору парадигму, яка є чимсь на кшталт «традиції останніх десь так 70 років». В результаті, американські «еліти» – хоч олігархи, хоч інтелектуали – досі розколоті: частина з них наполягає, що це – «не їхня проблема», інша частина бачить у цьому «чудову нагоду напхати у кишені мільярди доларів [американських] платників податків», а треті твердять, що «вони мусять щось із цим зробити»… Голий факт: США потребують експансії для підтримки своєї успішності. Замість того, щоб розширювати свій вплив (ну, наприклад, у космосі), країна «бореться за ринкові долі» – коштом власних платників податків, і то вже не перший десяток років. І от, просто дивовижа: всі (хто має вагу) лише переймаються зиском – аж до того, що країна тільки-но вилізла з двох 20-річних воєн, що велися в інтересах корпорацій. І далі вершечка свого носа (чи глибини кишені – обирати вам) ніхто не дивиться. Сюрприз-сюрприз: нікому не спадає на думку, що результат цієї війни стане вирішальним не лише для становища України та росії, або «Європи», але й для КНР та всенького «Заходу» – та ще й на десятиліття вперед. Нє, то все не має значення, «війна у далекій Україні» – це «щось нерелевантне», бо вона лише стосується інтересів вузьких корпоративних кіл, а не всього американського народу».
2. Європа: якщо єдності немає у США, то чому вона має бути у Європі? Ніколи в історії не існувало «об’єднаної Європи», тож навіщо нам зраджувати традиціям тепер? Відповідно, у Європі немає спільної думки стосовно того, що треба робити з путінською росією. І ще менше єдності в Європі стосовно майбутнього України: Європу слід аналізувати крізь дві призми – «Євросоюз» (ЄС) та «НАТО».
2-A. ЄС – неоднорідне об’єднання 27 різних народів, із 27 різними націоналізмами (у багатьох випадках навіть шовінізмами), 27 різними урядами, 27 різними «вищими національними інтересами», 27 різними рівнями життя, традиціями, тощо.
Стосовно чого країни ЄС мають «бодай схожі думки» – то це, що Україна наскрізь корумпована і її вважали чимось на кшталт «якоїсь дивної країни десь на сході». По суті, зокрема через те, що до 24 лютого майже ніхто з «важливих людей» між Лісабоном, Гельсінками та Нікосією не пов’язував Україну ні з чим, крім «корупції», зараз майже ніхто не готовий довіряти українським політикам. Не обманюйтеся: Зеленський може похвалитися народною підтримкою – хоч вдома, хоч серед громадської думки у ЄС – але європейські «важливі люди» йому не довіряють.
… ну і ще присутній фактор сорому – через десятиліття короткозорої та глибинно корумпованої зовнішньої політики умиротворення диктаторів… Тож не дивно, що єдине, стосовно чого високі чини у ЄС мають єдність, – то це, що «між українським олігархатом та народом є купа відмінностей» і що «щось треба робити».
І сам по собі такий стан справ не був би таким жахливим, якби – і це найгірше – рішення у ЄС не приймали здебільшого на підставі розвідувальних даних, зокрема від військової розвідки. А вона вже багато років, і от в останні кілька днів чи тижнів, вперто твердить, що Україна (тобто, ЗСУ) от-от зламається. Ага, от-от зламається: «десь вже зараз, або за два-три тижні [максимум, місяць]».
Здається, нікому не спадає на думку те, що такі оцінки розвідка робить, спираючись на «євростандарти», тобто на підставі припущень, що наші власні збройні сили розвалилися б, якби зазнавали такого ж тиску, що й українці. Нє, численні, видатні розвідувальні служби ЄС займаються лише тим, що оцінюють ситуацію по відосикам з соцмереж. Тож чому ми дивуємося «якості» звітів, які вони готують?.. Або тому, що ніхто не бере до уваги той факт (до речі, вже неодноразово доведений), що «українці – інакші».
Логічний наслідок: більшість урядів ЄС пробуксовують із наданням важкого озброєння: бо ж раптом воно вирине на чорному ринку (див.: «корупція»), або у руках росіян (див.: «Україна от-от зазнає поразки»)?..
2-Б. НАТО: більша частина членів альянсу не можуть навіть уявити собі Європу, яка захищається самотужки, без нагляду з боку США. До цих країн входять також «виразні антипутіністи» у складі НАТО на кшталт Великобританії, Польщі та балтійських країн, які всі цілком впевнені, що їм комфортніше співпрацювати між собою та зі США, аніж із ЄС – звісно, якщо не йдеться про фінансову підтримку. Деякі винятки з правила або мають у вищому керівництві невігласів (як от Франція чи Польща), або цілі зграї нездатних генералів у вищих чинах збройних сил (як от Німеччина чи Італія), або переважно проросійське населення (як от Греція, Кіпр, Болгарія), або ними керують друзі Путіна (як от Угорщина), ну або принаймні мають путінських посіпак серед сильних опозиційних політичних сил (кілька членів НАТО у Східній Європі). Відповідно, мене не дивує той факт, що члени НАТО не здатні мислити без нагляду зі США, і весь цей «вінегрет» лише додає сум’яття у стані ЄС…
3. Україна: реформи, що призвели до децентралізації не лише системи управління ЗСУ, але й політичної сили, «спрацювали» до такого ступеня, що значна частина корумпованого олігархату зацікавлена у захисті своєї країни від путінської агресії (щоб його не поглинув олігархат російський, ясне діло). Якщо вам цікава моя думка, то, вкупі з націоналізмом (який часто є по суті чистим шовінізмом), саме це врятувало країну у перші дні війни; можливо, коштом цього вона і зараз тримається на плаву. Менше з тим, попри реформи, Україні все ж не вдалося викорінити корупцію та некомпетентність. Тобто, так, у політичній та військовій верхівці досі є повсюдна корупція, але найгірше – те, що там досі багато некомпетентних людей (щоб зрозуміти, що я маю на увазі, гляньте лише на Херсон, Мелітополь і Харків, який ледве врятували). У підсумку маємо значне провалля між «елітами» та «іншими людьми»: верхівка наполягає на безумовній і швидкій допомозі Заходу, але не готова до реформ, більшої прозорості та боротьби з корупцією. Проблема – от у чому: через це думка 99% українців, які щиро хочуть, щоб їхня країна вступила до ЄС і НАТО (та впровадила щось на кшталт «західних стандартів державного управління»), просто не має значення.
… і в цієї «медалі» є два боки, бо схоже, тим-таки українцям не до тями, що «гонорові та старші демократії Заходу» і самі по вуха у олігархаті та корупції. Може, нагадайте українцям, що та сама верхівка ЄС, яка править нині, підігравала путіну в останні 20 років…
4. росія: ну, тут все просто, бо значення має лише один персонаж, а також те, що він – і його кліка, яка має на меті збереження його і власної влади, – вважають своїм (-и) інтересами. Іронія в тому, що ці інтереси можна звести до чогось дуже подібного до інтересів більшої частини людей, які нещодавно зустрічалися у Давосі: далі безкарно пхати мільйони собі до кишень. Звідси і формула: будь-який плюралізм = «нацизм», «зрада», «пораженство» тощо. І ніякої критики, авжеж. Заради цього путін та його Санкт-Петер-Бургер-Клуб ладні «денацифіковувати» Україну, а по суті й всеньке НАТО, а ще боротися до останнього російського, сепаратистського, чеченського, вірменського, південно-осетинського та хезболинського бійця – «і крапка».
5. Китайська Народна Республіка: тут все теж досить просто. Їхня політика – «чекати і спостерігати»: якщо раптом Захід «збере раму» і допоможе Україні здолати росію, то Пекін «просто» радо підтримуватиме статус-кво і знову вестиме «business as usual» [«бізнес за звичною схемою» – перекл.] (зокрема з огляду на свої – часто «сердешні» – економічні відносини), та не відступатиме від гасла «все діло – в економіці, телепню»… і навпаки: якби Захід програв і Україна зазнала поразки, то вони такі: «а ми вам що казали: наша система завжди перемагає».
6. Індія: якщо західні «демократії» можуть поводитись короткозоро, незріло та опортуністично, то чом би Індії не позмагатися з ними у цій спортивній дисципліні? Тим паче, путін = росія, росія = срср, а срср був для Індії гарним другом ще тоді, коли поганий, поганий Захід був дуже недружнім і так хотів деескалації під час останньої агресії КНР, а ще ж було понад 400 років західного імперіалізму, і… ну, просто настав час помсти, тож буде «добре», якби Україна зазнала поразки від росіян.
Той факт, що Україна ніколи не загарбувала Індію та ще й була у складі «дружнього СРСР», не має жоднісінького значення, авжеж: цей факт індуси ігнорують так само, як мадяри, греки, кипріоти та серби ігнорують факт, що «братні християни з росії» використовують банди «ісламських варварів» – тобто кадирівців та хезболлістів – проти… емм… «братніх християн з України»…
7. Вибачте, що решту країв я зібрав в один кошик, але як є: «інші» посідають позицію десь між «зацікавленими спостерігачами» та «ми тим не переймаємося». Хтось від чистого серця підтримує путіна, бо думає, що «росія = срср, наш друг ще з 1960-х – 1980-х»; інші – бо вони на повному серйозі вважають, що путін бореться із західним імперіалізмом, який нищив їх останні 500 з лишком років, і аж ніяк не вважають його просто черговим корумпованим бандитом (таким самим як і більшість їхніх урядів). Частина країн підтримують росію також суто через реваншизм (нібито, «прийшов час путіну здолати Захід, чи принаймні його провчити»)… і всі вони разом недобачають самісінької суті: пані та панове, як путінська диктатура переважить в Україні, вашій особистій дупі загрожуватиме – якщо ще не загрожує – така саме диктатура, протягом усього вашого життя.
Ну от і все, що я мав сказати з приводу «дипломатії» та «політики». У другій частині поговоримо про справі військові.
Переклад: Антон Шигімага
Редакція:
