Я часто сумую за тими роками. За роками, коли так – було важко і страшно. Коли писав на ФБ бравурний пост, мовляв «все гаразд – прорвемося», а у самого кістки зводило від думки «що буде завтра?»
Коли бувало засинав над ноутом – бо весь день пробігав між роботою і волонтерським фондом, а у вечері сів написати щось на ФБ. Проте.
Були звершення. Не щось там глобальне – а прості і зрозумілі речі. Берці «Талан» на мембрані. Форма «укропіксель», яку вдосконалювали через спільні засідання представників Міноборони, швейників і блогерів. Новий сухпай. Е-декларування. Фільми, які дивитися можна стало не тільки через відчуття патріотизму. Та багато всього.
Головне – було відчуття, що країна рухається в правильний бік. Що там наверху – свої, і ці свої рухають країну куди треба. Хоча – ох і важко ж їм було! Язиком плескати – не мішки тягати. У нас за попередні роки з’явилися цілі спільноти, які не робили ні чорта крім як критикували владу. Тим самим ті дивовижні люди зайнялися знову – і не могли збагнути, чому мусить бути якось інакше?
А там наверху цього всього ніби не помічали – і наполегливо робили своє. Команда президента Порошенка ніби задалася метою на кожну брехню відповісти реальним звершенням. Їм – про страшного Кононенка. Вони – Україна піднялася на 7 пунктів в рейтингу корупції Transparency. Їм – про «торгівлю на крові». Вони – припинили купувати газ у Росії та зробили так, що «Газпром» став винний «Нафтогазу», а не навпаки. Їм – про бариг і мародерів. Вони – тим що Україна увійшла в п’ятірку постачальників харчів до ЄС та збільшила частку ЄС в структурі зовнішньої торгівлі України до 42%. Їм про Іловайськ і Дебальцево. Вони зробили ЗСУ одною з найсильніших армій світу, впровадили національну форму, берет «марун», берет морпіхів, вітання «Слава Україні». Їм закидали Ліпецьку фабрику і зв’язки з Москвою. Вони створили справжній ренесанс українського кіно і впровадили квоту у 75% на все українське на ТБ і радіо. Тощо й тощо.
Прибутковий океанський флот. Прибуткові Нафтогаз (як там зараз?) і Укрзалізниця. Відкриття реєстрів майнових прав. Відміна печаток. Банківська система України стала рекордно прибутковою. Турбота про людей з обмеженими можливостями. ПроЗЗоРо. 200 з гаком нових відкритих підприємств. Томос і Помісна церква. І нарешті – вінець. Децентралізація.
Таке було – я пам’ятаю. Я читав стрічки новин – і пишався своєю країною. Я бачив як майбутнє втілюється – тут, поруч. А нині…
А нині, вже півтора роки як, зелена влада силиться звинуватити команду Порошенка бодай в чомусь. Довести бодай якусь їхню провину. І що? З Гладковського зняли браслет. Справа про «Роттердам+» закрита, а сам «Роттерадам» уже повернутий – на тлі безкінечних шахтарських страйків. Проти працівників ДБР, що штурмували колекцію картин родини Порошенків суд зобов’язав порушити кримінальну справу. Єдина спроба засудити Порошенка завершилася провалом. Керівники ДБР вже розповідають, що їх примушують фабрикувати справи проти Порошенка. І все це за умови, що зеленим ну от просто конче треба доказати бодай щось – Зеленський пообіцяв що Порошенка «чекає багато різних пригод і різних вироків». Ну-ну!
Петро Порошенко продовжує робити своє – так само як і раніше. Так само допомагає боротися з COVID-19. 130 тисяч захисних костюмів, 50 тисяч тестів, а ще маски, апарати ШВЛ, тощо і тощо. До скандалу дійшло, коли Зеленський сфотографувався з лікарями – а ті в костюмах від Порошенка.
Сьогодні у Петра Олексійовича день народження – йому виповнилося 55 років. Навряд чи він прочитає цей мій допис. Але хотів би побажати йому здоров’я і сил. То нелегко – «будувати Україну на злість українцям», як казав гетьман Павло Скоропадський. То тяжко робити справу, а в замін вислухувати кілометри брехні і наклепів. Але Україна міняється. І міняється на краще. Так, міняється важко і болісно – як безліч націй до нас. Інакше не буває – на жаль.
Дякую, президенте. Дякую за плече біля якого кортить стояти. Пліч-о-пліч.
Дякую Петру Порошенку за те, що дав можливість геть різним людям показати, як воно може працювати — з мовними квотами на радіо, з крутою взувачкою для армії, з ракетами Нептун, з рекордом українського книгодрукування за всю його 500-літню історію, з безвізом і томосом, з наповненням бюджету з профіцитом і захистом банків від краху — тощо тощо тощо.
Так легко було про всі його здобутки казати — то люди самі зробили. Треба був цей програш, щоб хоча б до тих, хто здатен думати дійшло — а що ж це в людей більше нічого не виходить? Де книжки? Де безвіз?
Виявляється, людям потрібні відповідні умови, щоб щось зробити, і саме вони — зона відповідальності президента.
Тож дякую за ці можливості і за те, що комусь дав провести чесні пітчинги в кіно, комусь — проводити чесні тендери на сайті і чесні голосування в інтернеті при виборах наглядових рад тощо.
Зараз майже все це вже зруйновано, року з самими зрадами, без перемог вистачило, щось вціліло хіба випадково. Але ми пам’ятаємо, як це було і що треба робити, щоб швидко все повернути у нормальний стан — роби раз, роби два, роби три.
Сподіваюсь, Боженька завершить свою педагогіку і таку можливість українцям ще наласть.
І Порошенко і тут вже став символом того, що повернути все взад цілком можливо, не усамітнився на дачі з вуликами. Тож дякую йому ще й за цю надію.
Многая літа. Перемоги ЄС на місцевих виборах, щоб з неї почалося повернення здорового глузду.
Слава Україні!
Чогось спало на думку — одне, потім друге…
…Коли мене зрідка питають, «що дав Україні Порошенко» (сьогоднішні мої співвітчизники в переважній більшості складаються з людей, які вважають, що хтось їм щось винен — і мусить весь час давати, до того ж задурно),— так от, для мене особисто серед найвагоміших здобутків 2014—2019 років:
(1) диво Майдану,
(2) подвиг добробатів,
(3) зупинка російсько-фашистських загарбників,
(4) відродження армії,
(5) створення міжнародної проукраїнської коаліції (попри велику нехіть наскрізь корумпованої та/або заляканої Москвою світової спільноти),
(6) велику фінансову і відчутну збройну допомогу нашій боротьбі з російськими бузувірами,
(7) безвіз,
(8) томос,
(9) дивовижне — попри війну і неподолану корупцію (а як її подолати, коли я ще не бачив жодного НЕ-корупціонера,— і то я кажу не про держбюрократів, а про нас з вами),— поліпшення попри все це інвестиційного клімату (відкриття 200 заводів з іноземним капіталом),—
— так от, для мене особисто неймовірним щастям (якщо про щастя можна так сказати) стали заборона (де факто) компартії і порівняння (де юре) комунізму до нацизму.
Хоча я б їх на один щабель не ставив, бо певен: якби могли подати свій голос усі, забиті і закатовані комуністами, то тих, кого замордували нацисти, було б ледве чути: «Чорна книга комунізму» наводить — доведене — число жертв комунізму: 97 мільйонів; гадаю — насправді кількість забитих, закатованих комуністами суттєво більша за 100 млн. Що ж до жертв нацизму, то давайте подивимось.
Кількість загиблих під час SWW складає 60 млн. загалом по всьому світі — військових і цивільних. Відкинемо загиблих на азійському театрі, відкинемо забитих Червоною армією під час «визволення» цивільних поляків, німців, угорців, румун тощо, а також знищених комуністичними партизанами мирних білорусів і українців,— і вийде в нас на рахунку німців щонайбільше мільйонів 15: 6 млн. євреїв, до 4 млн. українців, 2 млн. білорусів, а також ну нехай 2 млн. інших європейців — всемеро менше, ніж комуністи знищили з 1917 року до сьогодні. Чому я кажу до сьогодні? Бо нацизм проіснував лише у Німеччині і лише 12 років. А комунізм розповсюдився на усі континенти за винятком хіба що Австралії — і в КНДР і на Кубі вбиває людей і сьогодні. І ніколи не припинить.
Спитаєте: а до чого тут Порошенко? До того, що міжнародну коаліцію «пробив» він сам-один. До того, що безвіз (під час війни!) і томос пробив він сам. До того, що це він наполіг, щоб комуністів зрівняли з нацистами (чому я проти цього, я вже написав, але з чогось же треба починати).
До того, що я ніколи не пробачу йому двох головних помилок.
Помилка перша. Він не став купляти (а міг би) українські медіа — щоб рекламувати себе і свої справи. Він залишив їх у руках проросійських ворогів України, які створили з нього образ найбільшого злодія в Україні, якій начебто усіх нас обікрав.
Помилка друга. Порошенко як президент зробив усе можливе і неможливе, щоб ми — ті, хто мешкає за 100 і більше км від лінії фронту, війни не відчули. І МИ ЇЇ НЕ ВІДЧУЛИ! А от якби хоча б якось відчули — якби до наших квартир вселили біженців, якби з кожного щомісяця брали б хоча б чверть його зарплатні чи пенсії на війну тощо,— тоді, ми, може, бодай щось як не зрозуміли, то хоча б відчули…
Як то кажуть російські злочинці? «Нє хатєлі па плахому? Па харошему будєт хуже».
І так воно і буде. І так нам і треба.
