100 років тому — 29 січня 1918 року — українські студенти і гімназисти, не маючи військового вишколу, перепинили шлях російсько-більшовицькій орді, що наступала на Київ
На початку 1918 року Українська Народна Республіка опинилася у вкрай складному становищі: під контролем російсько-більшовицьких військ перебували Харківська, Катеринославська (Дніпропетровська) та Полтавська губернії. Вони продовжували наступ на Київ
На той час Центральна Рада УНР мала у своєму підпорядкуванні лише окремі українізовані частини колишньої російської армії, а також кілька добровольчих підрозділів. Зважаючи на чисельність росіян та їхнє озброєння, було зрозуміло: ворожого натиску вони не витримають. Як згадував пізніше Симон Петлюра, «влада молодої Української держави у ті тривожні дні розгубилася, не знаючи, що робити». І тоді на допомогу їй прийшла українська молодь. Студенти та гімназисти 18 січня створили Студентський курінь січових стрільців. Командиром призначили старшину Омельченка — колишнього штабс-капітана російської армії й учасника Першої світової війни. Він із кількома такими ж досвідченими вояками почав вчити молодь військовому ремеслу. Згодом генерал армії УНР О. Удовиченко у своїй книзі так напише про це: «Муштрова підготовка куреня була примітивна, а щодо бойової — то майже ніякої», але, як згадував один із сучасників, «варто було лише глянути на обличчя цих юнаків і побачити екзальтований вираз очей, щоб зрозуміти, що всі резонні доводи безсилі змінити їхнє рішення йти на фронт».
У цей час до Києва повернулося близько 300 юнкерів Першої військової школи, які розповіли про важке становище на фронті. Почувши це, юнаки вирішили негайно відправитися на допомогу тим, хто тримав оборону під Крутами.
Від того січневого дня 1918 року, коли відбувся бій під Крутами, нас віддаляють 100 років. В історичному вимірі це не так уже й багато, але достеменної інформації про ті події немає. Тому подальшу розповідь побудуємо на спогадах безпосередніх учасників тих подій, яким пощастило залишитись живими. Їхні свідчення практично співпадають. Ось як описує ті трагічні для українців події їхній учасник Борис Монкевич.
Схема бою під Крутами виконана сотником Сергієм Горячком.
І її осучаснена версія
«29 січня. День був вогкий і похмурий, і вже з самого ранку неспокійний. Відчувалося по рухах ворога, що мусить відбутися рішаючий бій. Ми зайняли окопи й почали чекати на ворога. Невдовзі почалася ворожа гарматна підготовка. О пів на четверту більшовики почали сильний наступ на правий фланг нашого фронту. Зацокали з обох боків рушниці, заторохтіли кулемети. Гармати не переставали підтримувати їх. В середині бою наша гармата перестала стріляти. Але, незважаючи на це, бій розгорівся з новою силою. З обох боків скажено застрочили кулемети, і ворог вкотре розпочав наступ: густими колонами більшовики посувалися вперед, не дивлячись на великі втрати. Це наступали матроси Балтійського флоту і майже всі були п’яні. Шість тисяч червоної гвардії густими лавами сунули на нас.
Почався наш відступ. Наші кулемети перестали стріляти. Ранені, опираючися на здорових товаришів, ішли, стікаючи кров’ю. Майже без набоїв дійшли останки людей до поїзда, який після захоплення ворогом станції Крути відступив на дві версти назад. Був уже вечір, коли невелика горстка відступаючих козаків, переслідувана ворогом, підійшла з пораненими до поїзда. Дали наказ сідати до вагонів. В останніх вагонах поставили кулемети, які своїм вогнем стримували лави наступаючого ворога. Поїзд помалу від’їхав, знищуючи по дорозі залізничний шлях, бо про дальший активний спротив не можна було і думати».
Тих студентів, які потрапили у полон, більшовики жорстоко катували, після чого розстріляли. Жителям Крутів та інших сіл більшовики заборонили ховати юнаків, залишивши їхні спотворені катуваннями тіла для залякування місцевого населення.
Після бою під Крутами дорога на Київ виявилася вільною, і невдовзі більшовики увійшли до міста. Та господарювали там недовго: вже у березні 1918-го їх вигнали з української столиці, й до міста повернулася Центральна Рада. За розпорядженням Михайла Грушевського під Крутами розшукали 28 понівечених трупів і перевезли їх до Києва. 19 березня відбувся похорон.
Відтоді, як українські хлопці вступили під Крутами у смертельний двобій з російсько-більшовицькими військами, цими днями минає 100 років. Той бій, з позицій військового мистецтва, вони програли. Але своєю молодою кров’ю, пролитою у ньому, смертями засвідчили прагнення жити у вільній Українській державі, готовність захищати її до останнього подиху.
Мине понад 70 років і на політичній мапі світу таки постане незалежна Українська держава, за яку боролися ці юнаки. А ще за 22 роки, у 2014-му, «старші брати» — нащадки муравйових — укотре підуть на нас війною. І знову на захист рідної землі стануть молоді українці — правнуки Аверкія Гончаренка й Ігоря Лоського, всіх тих, хто боронив рідну землю під Крутами.
Події 100-літньої давнини засвідчили: Україна може відстоювати свою державність, територіальну цілісність, лише маючи добре вишколене, належно озброєне військо. Цю істину підтвердили і події на сході України, що розпочалися на початку 2014 року.
P.S. Подвиг 300 козаків під Берестечком
