Світлана Москвич:
Ненавиджу цю війну. Ненавиджу цей тиловий цирк. Ненавиджу це все є*буче «патріотичне шоу» на крові пацанів.
Пацани гинуть. Щодня. Молоді, красиві, дико смішні, з очима, які бачили вже більше, ніж треба людині на одне життя. Гинуть, бо хтось не довіз, не дописав, не дорішав, бо бабки пішли не на дрони, а на піар і чергову пику в краватці.
А в тилу — розсадник жирних мародерів в цивільному. Чиновники, які на кожному трупі собі «покращення» виписують. Вони в теплі, вони в броніку з етикеткою, який жодного разу не бачив окопу. Вони влаштовують концерти й марафони замість того, щоб нормально озброїти тих, хто реально воює.
А хлопці… Вони живуть у багнюці, харкають сажею, ковтають страх і мовчать. Бо кому жалітись? Та нікому. Бо ми ж «самі справимось». Та справимось, блін, тільки вбиті, покалічені, з вирваним серцем.
А головне — без віри.
Бо держава не за спиною.
Бо держава десь на банкеті.
А потім хтось пише: «Я сьогодні не випив кави — задонатив на ЗСУ!»
Та йди ти в сраку з тим донатом. Від твого латте ніхто не вижив. Донат — це не кава, донат — це бронік, тепловізор, евакуація. А якщо вже піаритись хочеш — їдь сам туди, де «весело». Подивись, як це — збирати по шматках свого побратима. Як це — грузити “двухсотого” з тим самим браслетом, як у твого сина.
Влад мій не дожив. Він пройшов стільки, що сказав: «Мам, я ніби вже дев’яносто років живу». А йому — двадцять з хвостиком. І його вже нема. А когось нема з вчора, і з сьогодні — теж мінус. А скільки їх ще піде, поки ті «нагорі» кришталеві стакани чокають?
А ми — матері. Ми, в яких забрали синів. Ми мали б лежати від болю, але ми шукаємо пікапи, купуємо старі буси, віддаємо гроші з тієї «допомоги» за загибель. Бо не можемо інакше. Бо поки хтось заробляє на крові, ми за свої — або за гроші побратимів, які замість підтримки собі кидають нам — закриваємо збори, рятуємо тих, хто ще живий.
І знаєш, що кажуть хлопці? “Не треба, не купуй, нам невдобно. Відпочинь. Поїдь у Карпати, забудься трохи…”
А я стою, дивлюсь на ті гроші і думаю: як мені відпочити за гроші, які з’явились, бо мого сина більше нема?
Як мені пити каву, коли там — срака?
Як я можу лежати десь у лісі, коли хтось зараз повзе під “градами”?
Ні, я не можу. Бо в мені все кричить. Бо замість серця — дірка. І вона горить.
І не питайте, чому солдати втрачають мотивацію. Бо їм нема що втрачати — тільки життя. А назад з передка вертається або труна, або людина без очей, без рук, без себе. Це вже не життя. Це — відлуння війни, яка триває навіть у тиші.
Я втомилась кричати. Але мовчати — гірше. Бо мовчанням ми їх і прикриваємо — тих, хто заробляє, поки наші гинуть.
Нахєр таку справедливість. Нахєр таку державу, де совість — це розкіш, а честь — тільки слово на параді.
