Дев’ять днів…
А наче вчора.
Наче лиш вчора розбудив дзвінок, і закрутилось…
Сьогодні дев’ять днів, згадати треба, люди. І я сьогодні роблю те, на що не наважувалась весь цей час.
– Чому їх вбили? Що могло там таке статись, що полягло семеро кращих, семеро тих, що були з перших, а такі перші зараз на золоту вагу. Що вбило їх, чому? – досі питають люди.
Я знаю відповідь. Я вам скажу. Але спочатку…
…ніколи не можна поділяти світ на чорне й біле. На наших й німців. На красну армію і білу гвардію. На хороших і поганих. Ніколи.
Крім моментів, коли світ сам ділиться на два кольори.
В одному любов.
В другому ненависть.
Так розділився світ на Майдані. Ми відчували це. Ми ж їх НЕ ненавиділи, принаймні до перших наших смертей.
Але вони нас ненавиділи люто.
Вони чекали на команду стріляти. Їм була потрібна ця команда, і вони її виконали.
Потім, у Слов’янську, коли наші машини обступали матюкливі баби, що кричали «Путін, ввєді войска!» — ми ж їх НЕ ненавиділи. Чому ж так легко роззброювали тоді наших, які не вміли ще стріляти у відповідь.
Але вони нас ненавиділи люто.
Вони плекали цю ненависть роками. Вони жадібно роздмухували її, підігріту спеціально навченими людьми. Людьми, що генерують і направляють ненависть.
І тут я кажу не про всіх. А саме про тих, хто кричав, хто плювався в обличчя наших. Місцевих наших. Наших донецьких та луганських. А також тих наших, що приїхали захистити і розгублено дивились в обличчя, палаючі від люті й ненависті. Обличчя, які з мертвотним задоволенням плювали в наших, що стояли прив’язаними до стовпа своєї НЕ ненависті, а лише любові.
Любові до України.
Я бачила, як народжувалась ненависть в наших фронтовиках і як вони вчились тамувати її, я бачила. Мені було нескладно це побачити, я всі шість років спілкувалась з кращими, з тими, хто розумів, якими траками йде по душі війна і хто піклувався про свою душу, намагаючись викорінювати з неї ненависть, лишаючи любов.
Я взнАю фронтовика по випалених тугою очах, нехай навіть це будуть очі найвеселішого жартівника, нехай він сипле анекдотами — очі у нього все одно глибокі, аж до дна. Там темне дно, у тих очах, але хто вміє бачити, побачить, хто вміє читати, прочитає.
Я взнаю фронтовика за різними ознаками, але я взнаю його також за спокоєм, з яким він ставиться до метушні навколо теми «Ми вас туда нє посилалі!»
Я бачила, як спокійно реагують на подібне люди, які роками на фронті, і як вони стримують нас, спокійно плескаючи по руці, не треба, мовляв, не зв’язуйтесь, воно того не варте.
Я можу лишень уявити, якої сили треба бути, аби реагувати так спокійно на побутове хамство в стилі «тил — фронту». Я бачила, як у відповідь на «С УБД в маршрутку нє бєру! Я вас туда нє посилал!» — вони знизують плечима і мовчки дістають гроші. І тут треба мати неабиякі сили вже тобі, щоб стриматись і не полізти платити за них. Вони не дозволять. Вони навіть здивуються і скажуть спокійно:
— Не треба. Я можу заплатити за себе.
А коли ти полізеш розбиратись з довбаним маршрутником, вони поплескають тебе по плечу, підморгнуть і шепнуть:
— Не треба. Воно того не варте.
Такому спокою я вчилась в них, у справжніх. В тих, хто надто дорожить своєю душею, щоб витрачати її на ненависть.
Тих, хто шанує лиш любов.
З любов’ю вони йдуть на фронт, оті, найперші, що пройшли все і все, і знову йдуть, щоб пройти знову.
З любов’ю вони беруть до рук зброю і з любов’ю її використовують. Тут — любов’ю до України, до своєї сім’ї любов’ю.
З любов’ю вони говорять про побратима і з любов’ю ж до побратимів лишаються при відступі, аби прикрити тих, хто відходить. І гинуть там, з любов’ю…
Чому їх вбили тут, в тилу, коли вони лишень повернулись з фронту? Що вбило їх?
Їх вбила ненависть.
Ти можеш тридцять років жити в Україні, ти навчишся цінувати її красу і кухню, пісні, борщ і вареники, а також зможеш легко оперувати суто українським «кум все порішає», ти будеш плескати по плечу фронтовика, називати його братчиком — але ця ненависть все одно колись прорветься з твоєї душі рвотним потіком, який відключає серце, почуття, якщо були в тебе якісь там почуття — і душу відключає.
І ти будеш холоднокровно вбивати, перезаряджати й знову вбивати. Не будуть тремтіти твої руки, бо ось вона, прорвалась нарешті чорна діра твоєї душі.
І важко потім буде знайти пояснення твоїм діям, крім одного
НЕНАВИСТЬ
Ця ненависть давня і вічна.
Ця ненависть примушувала хороших хлопчиків з добрих сімей, вчорашніх школярів та студентів з чітким московським аканням — вриватись до хат українських селян, виривати з рук дітей останній кусень хліба, стріляти навіть в собак і котів, щоб не поїли їх ті самі люди, ті діти, яких лишали вони на голодну смерть.
Ця ненависть змушувала хороших начебто людей заселятись до будинків кримських татар, де ще колиски, здавалось, лишались теплими і вогнище не вистигло. І, не тенькнувши совістю, допомагала їм ця ненависть будувати власні життя в оселях тих — вигнаних і вбитих.
Ця ненависть примушувала дєдів-що-воювали тиснути на гашетки кулеметів заградотрядів, женучи людей у піджаках та свитках на штурм переправи.
Цю ненависть не викоріниш, ця ненависть заразна як холєра, інакше чому я бачу її в очах вже й наших, тих деяких начебто фронтовиків, але вже давно ненавидячих люто своїх. Колишніх побратимів. Тих, хто не з ними у своїх політичних вподобаннях та виборі своєму.
Ця ненависть розповсюджується на суспільство, її вміло підігрівають вже наші спеціально навчені люди. Чого б доброго, а мистецтва підігрівати ненависть навчитись у сусідів не так вже й складно.
Я відчуваю цю ненависть, вона повзе суспільством, але спокійне моє серце, бо я бачу також і
ЛЮБОВ
Я чула цю любов у гулі батальйону, там дорослі чоловіки, які пройшли фронти, ловлячи сльози в жменю, гуділи люто:
— Суд… Тільки суд, і нехай він буде відкритим…
Я бачила цю любов на похороні, найстрашнішому з похоронів, які бачила за всі роки війни.
Побачте й ви цю любов. Погляньте у ці очі. Там — любов до України і готовність знову стати за неї. Там — любов до своїх дітей і дружини, до мами — і до дітей своїх побратимів.
Там — любов до побратимів.
З страшенною любов’ю моя найменша донька брала до рук фотоапарат і намагалась фотографувати той похорон. Не витримавши всього, що попадало до об’єктива, прийшовши до мене в сльозах, вона почула мою відповідь.
З абсолютною любов’ю я сказала їй:
— Знімай. Затамуй серце в жменю і знімай. Вважай, що це сьогодні така твоя робота. Страшна робота. Знімай.
А сама потім тиждень не наважувалась дати ці фото до інтернету.
Але ці фото треба дати.
Простіть мене, хлопці, що, не спитавшись дозволу, даю людям ваші обличчя. Вони сповнені любові, бо таке горе — це теж любов.
Простіть мене, вдови. Я мушу показати людям ваше безмежне горе, у першу чергу, щоб спинити гидоту, яку продовжують лити на ваших коханих. І ще тому, що у ваших виплаканих очах безмежна любов.
Хто вбив наших?
За що їх вбито?
Що вбило їх?
Їх вбила ненависть.
Ненависть, виплекана тут, в тихому тилу. Але, виявляється, тут теж фронт. Та й завжди був він тут, наш фронт. Ми просто трохи забули про ненависть, яка може жити поруч, ходити поруч, до часу посміхатись і навіть називатись друзякою. Та втім, це завжди ненависть.
Але у нас лишається любов.
До України.
До сім’ї.
До своєї душі, яку ти мусиш плекати так, аби не запустити в неї всепоглинаючу ненависть.
До побратимів.
До вас, хлопці.
Сьогодні дев’ять днів по вашій смерті. Вас вбила ненависть. Прийміть же нашу любов. Єдине, що лишаємо вам тепер вже ми…
… а любов наша така міцна, що я не заздрю тим, хто стане на дорозі в неї. Бо вбивати за свою любов ми теж давно навчились.
З усією нашою любов’ю.
… тут відео від батальйону.
Прогляньте обов’язково, воно невелике.
