Ударні вертольоти є невід’ємною складовою бойової потужності всіх сучасних армій світу. Вони спеціально створені для безпосередньої вогневої підтримки на полі бою, знищення бронетехніки противника, його укріплених вогневих точок та живої сили.
Ударні вертольоти нерозривно пов’язані із концепцією мобільної війни, в якій висока мобільність та вогнева міць цих машин дозволяє отримати рішучу перевагу над ворогом.
В Україні головною ударною міцю армійської авіації є вертольоти Мі-24, але старіння цих машин та їх моральна застарілість, поставило перед Міністерством оборони України завдання заміни Мі-24 на більш сучасні зразки.
Чому це потрібно
Станом на 1991 рік в Україні знаходилось, за різними оцінками, 240-290 вертольотів Мі-24 різних модифікацій та різного ступеня льотної готовності. За часи цілеспрямованого знищення армії їх кількість стрімко знижувалась, як за рахунок експорту, так і шляхом списання. Орієнтовно, станом на 2020 рік, кількість Мі-24 у ЗСУ становить лише декілька десятків бойових машин, з яких лише одиниці пройшли модернізацію.
Одночасно з цим, головною проблемою експлуатації Мі-24 у військах залишається брак лопастей, які виготовляються виключно у Росії, а питання налагодження їх імпортозаміщення невирішене вже 5 років.
Проте саме Мі-24 продовжує залишатись єдиним ударним вертольотом у Збройних Силах України. І питання оновлення парку ударної авіації з кожним днем стає все актуальнішим через подальше зменшення льотного ресурсу наявних машин.
Якщо ж цього не зробити, то Збройні Сили можуть залишитись без ударних вертольотів взагалі вже у короткостроковій перспективі. Бо єдина програма навіть модернізації Мі-24, яка стартувала у 2007 році завершилась у 2016 після виготовлення лише декількох Мі-24ПУ1.
Оновлені машини отримали нові двигуни від «Мотор Січ», підвищення захисту завдяки комплексу «Адрос» для протидії ракетам з тепловою головкою наведення, а також можливість застосування вночі. Остаточна ціль — інтеграція сучасної прицільної станції та високоточного озброєння від ДККБ «Луч», досягнута так і не була.
Водночас, найбільш «патріотичний» варіант — розробка власного ударного вертольоту, можливо виключно теоретично. Бо, навіть за умови постійного державного фінансування, від появи перших концпетів до постачання серійних машин пройде 10-20 років. Наприклад у США розробока AH-64 Apache тривала 11 років, франко-німецький Eurocopter Tiger створювався 15 років, а російський Мі-28 — понад 30 років.
Саме тому перед Україною стоїть лише питання вибору найкращої пропозиції серед іноземних виробників, які будуть згодні продати ударні вертольоти з озброєнням або, що у рази корисніше, погодитись на їх спільне виробництво.
AH-64 Apache
Американский ударний вертоліт McDonnell Douglas AH-64 Apache (нині — McDonnell Douglas частина авіагіганта Boeing) є найпопулярнішим у світі машиною у своєму класі. З початку серійного виробництва у 80-х роках було виготовлено понад 2000 машин різних модифікацій, які знаходяться на озброєнні 16 країн світу.
AH-64 Apache успішно використовувався у багатьох війнах, а найбільш ефективний період використання припав на операцію «Буря в пустелі» у 1991 році. За підсумком якої на «рахунок» Apache записали від 250 до 500 одиниць (за різними джерелами) іракської бронетехніки за 652 бойових вильотів.
Загалом такий результат був досягнутий завдяки тотальній технологічній перевазі, коли пілоти Apache знищували противника навіть не входячи у зону дії його озброєння.
Така концепція використання ударних вертольотів стала основною та досягла свого апогею у останній версії Apache — AH-64Е. Окрім оснащеня радарним комплексом, що здатний виявляти та розпізнавати не тільки повітряні, але і наземні цілі, а також потужною оптичною станцією, AH-64Е вміє працювати спільно з безпілотниками у єдиній системі.
Екіпаж Apache не тільки може керувати дронами та отримувати від них інформацію, але і наносити високоточні удари, використовуючи їх, як засоби підсвітки цілі. Тобто сам Apache навіть не з’являється у зоні видимості ворога, але робить пуск по цілі, яка розвідана та підсвічена дроном.
Головним озброєнням Apache є високоточна ракета AGM-114 Hellfire (до 16 ракет у 4 пакетах), з дальністю пуску у 8-11 км. Також він оснащений 30-мм пушкою M230 Chain Gun (боєкопмлект до 1200 снарядів). Окрім того на 4 вузлах підвіски замість ракет Hellfire може розміщуватись пакети з некерованими реактивними снарядами, ракети повітря-повітря ближньої дії або додаткові баки.
Вартість одного Apache AH-64Е, орієнтовно, складає понад 60 млн долл. Проте сума загального контракту буде значно вищою через необхідність навчання екіпажу та техніків, закупівлю озброєння та іншого обладнання. Наприклад, у 2019 році США домовились з Мароко щодо постачання 36 AH-64E Apache за 4,25 млрд долл. Тобто один Apache AH-64Е зі супутнім озброєнням, оснащенням та послугами коштував 118 млн долл.
Eurocopter Tiger
Спільний проект франко-німецького концорціуму Eurocopter (нині — Airbus Helicopters) почав зароджуватись ще у 80-х роках у відповідь на танкову загрозу з боку СРСР, проте перший свій перший політ Tiger здійснив тільки у 1991 році, а почав експлуатуватись лише з 2003 року.
Загалом було виготовлено понад 180 одиниць Eurocopter Tiger, які знаходяться на озброєнні Німеччини, Франції, Іспанії та Австралії. У масштабних бойових діях цей ударний вертоліт участі не приймав, а пік його використання припав на операції у Афганістані та Лівії.
Особливостями Eurocopter Tiger є широке використання елементів зниження помітності у тепловому та радіодіапазоні, стійкості до електромагнітного випромінювання, а конструкція фюзеляжа вертолета на 80% складається із композитів. Розробники запевняють про стійкість конструкції навіть після влучання 23-мм снаряду.
За пошук та наведення на ціль відповідає потужна оптично-тепловізійна станція Osiris, яка забезпечує роботу високоточного озброєння, вибір якого значно ширший за Apache. Окрім AGM-114 Hellfire можуть використовуватись ізраїльські Spike-ER, німецькі PARS 3 LR або франко-німецькі HOT-3. Проте значної різниці у дальністю пуску між ціми ракетами немає. Також Tiger оснащений 30-мм гарматою GIAT 30 з боезапасом до 450 снарядів, може використовувати різноманітні некеровані реактивні снаряди та ракети повітря-повітря ближньої дії.
Вартість одного Eurocopter Tiger наразі оцінюється лише приблизно через малу кількість експортних контрактів та різноманітність оснащення, але щонайменше становить понад 30 млн долл за одиницю і 50-70 млн долл за одиницю у комплекті з озброєнням, послугами та супутньою технікою.
T129 ATAK
Ударний вертоліт T129 ATAK був розроблений у Туреччині на базі італійського Agusta A129 Mangusta, розробленого у 70-80-х роках. Саме цей вертоліт був обраний базою для створення нової машини, яка пройшла докорінну модернізацію за всіма напрямами.
Таке рішення було обрано Анкарою для заміни американських AH-1 Cobra з максимальним використанням власного ОПК. Тому вже існуючий фюзеляж, з мінімальними доробками, був максимально оснащений електронікою, авіонікою та озброєнням турецького виробництва. Зокрема оптично-тепловізійною станцією Aselsan, додатковими сенсорами, комплексом управління системами та “скляною кабіною».
Також була проведена ремоторизація — замість двох Rolls-Royce Gem 2-1004D на 890 к.с. кожен були встановлені LHTEC (спільне підприємство Rolls-Royce та Honeywell) CTS800-4A на 1361 к.с. кожен, що дозволило у 1,5 рази збільшити швидкопідйомність та підняти на 20% крейсерську швидкість до 269 км/год.
T129 ATAK може бути озброєний протитанковими ракетами AGM-114 Hellfire, BGM-71 TOW, Spike-ER, а також турецькими UMTAS з дальністю пуску до 8 км. Також спеціально для T129 ATAK та інших ударних вертольотів, що стоять на озброєнні Туреччини, компанією Roketsan була розроблена малокаліберна (70 мм) керована ракета Cirit з напівактивним лазерним наведенням та дальністю польоту до 8 км. Розробка цієї ракети була направлена на зменшення вартості знищення цілей у порівнянні із використанням більш традиційних протитанкових ракет. У арсеналі T129 ATAK також є некеровані реактивні снаряди та 20-мм гармата з боезапасом до 500 снарядів.
Точна вартість T129 ATAK наразі невідома, проте у 2018 році з’явилась інформація щодо попердніх домовленостей між Пакістаном та Туреччиною щодо закупівлі 30 T129 ATAK на суму у 1,5 млрд долл, тобто 50 млн долл за один вертоліт із супутнім оснащенням, озброєнням та послугами. Проте ця угода була поставлена на паузу LHTEC, який відмовився постачати двигуни і тепер Туреччина шукає їм альтернативу.
Бойовий досвід використання T129 ATAK наразі обмежений операцією турецьких військ на півночі Сирії.
Що обере Україна
Виходячи із результатів оборонного огляду, у Міноборони України схиляються до варіанту закупівлі AH-64 Apache. Цей варіант дійсно можливо вважати найкращим за умови закупівлі дійсно достатньої кількості цих вертольотів.
Але необхідно пам’ятати, що бюджет Міноборони України на 2020 рік на закупівлю всього озброєння та військової техніки, її ремонт та модернізацію становить 1,35 млрд долл. І цей показник доволі слабко корелюється із реальною вартістю одного AH-64 Apache у 118 млн долл. Тобто за весь виділений на рік бюджет можливо придбати лише 10 вертольотів та припинити закупівлю всього іншого нового озброєння, а також не здійснювати ремонт та модернізацію вже існуючої, що неможливо навіть у теорії.
А враховуючи потребу України, щонайменше, у 30 ударних вертольотах, така ситуація може тривати роками.
Тому, єдиним варіантом отримання AH-64 Apache для України є максимально поблажливі умови з боку США щодо надання довгострокових кредитів або використання інших механізмів розрахунку.
В цих умовах цілком доцільно розглянути варіант із закупівлею турецьких T129 ATAK. І не лише виключно через ціну. Враховуючи плідну співпрацю України та Туреччини у сфері військово-технічного співробітництва та існування спільних оборонних проектів, існує цілком реалістична можливість щодо поступового оснащення T129 ATAK українськими системами, що дозволить значно зменшити їх вартість. Наприклад, шляхом ремоторизації двигунами від «Мотор Січ», використання власної оптично-тепловізійної станції накшталт ОСПН-І від «Ізюмського проладобудівного заводу», системою протидії «Адрос», керованим озброєнням від ДККБ «Луч» тощо.
Такий варіант може достатньо суттєво підвищити не тільки оборонний потенціал українського війська, але і дати якісний поштовх для українських оборонних підприємств, які долучаться до цього можливого проекту.
