За останні три місяці Зеленський дав щонайменше десять інтерв’ю західним медіа і одне (!) велике ексклюзивне інтерв’ю українському ЗМІ, яке вчора вийшло на ТСН.
Президент «на експорт» (а в цій ролі він, безперечно, виглядає значно переконливіше, ніж у спілкуванні з власним суспільством) розповідав про Трампа, путіна, мирні переговори, гарантії безпеки, санкції, території, зброю, дипломатичні зусилля та перспективи завершення війни. І ось нарешті з’явилася можливість поговорити з українцями, але, на жаль, ми почули фактично ті самі тези, а справжньої розмови з власним суспільством знову не відбулося.
Наче в Україні немає жодних внутрішніх проблем. Наче не існує катастрофічно болючого питання мобілізації, роботи ТЦК, відсутності зрозумілих перспектив демобілізації для тих, хто воює з 2022 року, проблем із ротаціями та грошовим забезпеченням військових, яке давно потребує перегляду. Наче немає корупційних скандалів, зокрема навколо найближчого оточення президента, які вже майже рік розривають країну, і дедалі більшої прірви між владою та суспільством.
Про все це можна не говорити. Головне, довго й докладно розповісти, як пройшли переговори в Осло.
І це при тому, що українці вже навіть петицію написали з вимогою провести відкриту пресконференцію президента за участю незалежних журналістів, які могли б ставити гострі запитання без попереднього погодження. Петиція ще наприкінці вересня набрала необхідні 25 тисяч підписів, але відкритої розмови, якої вимагали люди, досі немає. Натомість маємо чергове «ексклюзивне» інтерв’ю, в якому Зеленський говорить винятково про те, про що йому самому хочеться говорити.
(До речі, Кличко, проти якого зараз активно протестують кияни і до якого накопичилося чимало претензій, нещодавно прийшов у прямий етер до Власти Лазур, а також дав велике інтерв’ю Яніні Соколовій, де відповів на всі гострі питання, зокрема про корупцію, укриття, підготовку до зими та протести проти нього самого.)
Я не знаю, чи могла Алла Мазур ставити незручні запитання Зеленському, чи їх заздалегідь погоджували, чи їй просто визначили теми, за межі яких виходити не варто. Але те, що ми побачили, нагадує найгірші традиції совєтського телебачення, де керівник держави розповідає про свої досягнення, журналіст (який виступає в ролі підставки для мікрофона) допомагає йому виглядати якнайкраще, а народові залишається уважно слухати й захоплюватися.
Самолюбування, заколисування, популістичні заяви, чергова тепла ванна в найкращих традиціях телемарафону. І все це на п’ятому році геноцидної війни, коли запитань до влади стає все більше, а відповідей усе менше.
З погляду політичних комунікацій це повний провал. Президент, який постійно апелює до стійкості українців, фактично уникає публічної розмови з ними про те, що цю стійкість давно і нещадно надриває. Замість відповідей на складні (але потрібні!) питання ми знову отримуємо добре зрежисований телевізійний відосик, у якому всі незручні, але надзвичайно важливі для суспільства запитання залишилися за кадром.
Це вже проблема не лише комунікацій, а й елементарної поваги до власного суспільства. До людей, які п’ятий рік воюють, ховають близьких, чекають рідних із фронту, виховують дітей під обстрілами, живуть без світла й тепла, працюють, донатять і тримають країну, давно не бачачи не те що світла в кінці тунелю, а навіть самого тунелю.
Складається враження, що Зеленський та його оточення настільки вже відірвалися від реального життя українців, що просто не розуміють, наскільки недоречними виглядають ці нескінченні оптимістичні монологи на тлі того, що відбувається в країні. Вони ніяк не можуть второпати, що українцям давно не потрібна чергова порція оптимізму з президентського кабінету, нам потрібні чесні відповіді, зокрема й ті, які владі дуже не хочеться давати!
Ну неможливо ж безкінечно замовчувати питання мобілізації та демобілізації, справедливості, корупції, відповідальності й майбутнього людей, на яких тримається ця війна. Неможливо роками вимагати від суспільства довіри, нічого не роблячи для того, щоб цю довіру зберегти!
Зеленський багато говорить зі світом про українців, але коли нарешті з’являється нагода поговорити із самими українцями, ми знову бачимо монолог, у якому для найболючіших питань власного суспільства просто не знайшлося місця.
Від усього цього залишається страшенна гіркота й огида: на восьмому році президентства і п’ятому році повномасштабної війни з нами досі розмовляють так, наче головне завдання влади не відповідати на запитання, а стежити, щоб їх ніхто не поставив.
.
Сум, туга і журба мене пробивають другий раз поспіль, коли слухаю інтервʼю президента для марафону.
Десь півроку тому схожу розмову писало ICTV, тепер – плюси.
Зараз не про саме інтервʼю, а загалом – про підхід.
Я, авжеж, розумію, що розмова на такому майданчику як марафон не може бути критичною за визначенням. Я також можу зрозуміти авторів, які не дотискають питаннями і не уточнюють деталі. Причин багато: іноді це банальний брак часу, іноді – страх, стрес або неуважність в моменті, іноді – неготовність чи небажання – з різних міркувань.
Але я не розумію, ЯК МОЖНА НЕ СПИТАТИ?
От як можна не спланувати хоча б одне питання про мобілізацію, про обіцяні терміни служби, про адекватне збільшення виплат для військових, про ТЦК, про перегляд системи бронювання, що от просто зараз назріває.
Про те, що на поверхні – стосується кожної української родини. Кожної, буквально!
Жодного «навколовійськового» питання (у його людському вимірі) не було поставлено верховному головнокомандувачу під час війни.
Дивина.
Про корупцію взагалі мовчу, хоч соціологія показує, що людей це цікавить не менше за війну.
А потім ми дивуємося, чому до журналістів така низька довіра.
