Уже понад тридцять років маємо власну українську державу, а декомунізація, як і дерусифікація, не завершені. Ба, на окупованій території навіть почався зворотний процес
Поки у нас мляво намагаються позбутися радянських монументів, радянських назв бібліотек і вулиць, хтось намагається зберегти оті потворні монументи в музеях, деякі з них вже повитягували на світ Божий і встановили знову. Ось що значить не провести люстрацію. Ну, а щодо зросійщення, то воно процвітає завдяки так званій м’якій українізації, до апологетів якої приєдналось покоління, яке вже народилось у незалежній Україні, але або не страждає на патріотизм, або сидячи за кордоном захищає нас від україномовного «насильства». Політики пасуть свій електорат, намагаючись забити гол в усі можливі ворота.
Після 24 лютого, попри опір чиновників, активніше стали позбуватись військових меморіалів, бо московська армія є прямою спадкоємицею Радянської армії. Справа ця коштує трохи – дещо треба підірвати, дещо стягнути бульдозером, зрештою, воно і так у жалюгідному стані. Звичайно, в Галичині, бо чим далі на схід декомунізація перебуває в зародковому стані і її є кому захищати. Сталінський культ побєди над фашизмом сидить у головах вавкою досі та, напевно, помре разом з носіями тих голів. Тому знести всі ті пафосні монументи важливо саме зараз, аби вавка не з’явилась у молодого покоління.
Якби святий Володимир не наказав поскидати усіх ідолів, християнство перемагало б ще з сотню років. Можна по-різному ставитись до Хрещення Русі і до самого Володимира, але це працює. І мало б спрацювати зараз. Те, що пропало з очей, зникне і з серця.
Декомунізація і всі інші «де» в наш воєнний час повинні виглядати як бліцкриг. На Львівщині процес активний, однак є і там спротив. Зі скандалом вдалося позбутися монументу ВВВ у селі Ясениця біля Борислава – проти була місцева влада, традиційно прокомуністична. Піти по хатах і підбурити людей проти активістів декомунізації – це спрацьовує так само успішно, як і на виборах. А як полякати трохи чи пустити сльозу – взагалі безпрограшний варіант.
Як компроміс можна ще пофарбувати монумент у колір українського прапора і відбити п’ятикутну зірку, що виглядає вкрай неестетично і навіть смішно. Потрібен повний демонтаж і бодай квітник на тому місці.
Можна тягнути аж, не дай Боже, свят-свят, до окупації, на яку чекають навіть у деяких селах ті, хто раніше їздив у Московію на заробітки та був завербований ФСБ. Саме тому дуже важливо негайно здихатися слідів тоталітаризму на сході, але ані центральна влада, ані місцева того не розуміють. Часом вони імітують бурхливу діяльність, яка йде як пара в космос.
А ось ще один випадок, не такий типовий. Село Великі Дідушичі на Стрийщині. Ще пару років тому я бачила монумент з жінкою, що мала уособлювати родіну-мать. І поцікавилась, чи вже прибрали його. Виявилося, ні, бо захищати її вийшли… матері й дружини атовців. Для них це не що-небудь, а Берегиня. Тут теж спрацював місцевий адмінресурс. Мало того, що маніпулювати матерями й дружинами воїнів, щоб зберегти тоталітарні символи, ні, мітки, які там символи, неприпустимо, перетворення родіни на берегиню — це вже неоязичництво.
Берегиня – дух дикий і навіть ворожий, просто у нас цей титул взялися присвоювати зразковим матерям і господиням, навіть не усвідомлюючи його абсурдності. Пішло це, мабуть, з легкої руки язичника і популярного етнографа Вадима Скуратівського.
Ну, а насамкінець про могили радянських військових, які знаходяться у парках і центрах міст. Ким би вони не були, звичайними мобілізованими чи енкаведистами, їхнє місце на цвинтарях у спільній могилі, в освяченій землі.
Ми – не варвари. Але нам потрібна історична справедливість. По наших лісах повно безіменних могил воїнів, які боролись проти нацизму і більшовизму, у засипаних криницях, про які знають, але не ексгумують.
Селище Підбуж на Дрогобиччині у 40-і роки було райцентром, і там сиділо дуже люте НКВД, яке тероризувало довколишні села. У Підбужі майже в центрі був старий цвинтар, де ховали римо-католиків, православних, греко-католиків і юдеїв. Там же поховали і чеських солдатів, які загинули в боях з московською армією у Першій світовій війні, і полонених турків, що померли з голоду в тюрмі. Там поховали й вбитих енкаведистів. На початку 50-х років цвинтар зрівняли бульдозерами, там ще довго полювали мисливці за золотими коронками, і зробили на тому місці автобазу. Останки енкаведистів, правда, перенесли в парк, поставили їм пам’ятник з прізвищами, і, хоч фігуру солдата прибрали та поставили біля входу до парку, перетворивши його на бійця УПА, цоколь з прізвищами залишився. Воно, звичайно, добре, що на катівні НКВД є тепер пам’ятна таблиця, але могилу ніхто наразі не збирається перенести на цвинтар, хоча ще невідомо чи це справжня могила, чи кенотаф. Що ж принаймні я порушила це питання і буду чекати на відгуки.
Взагалі, останнім часом у нас з’явилась дуже небезпечна тенденція. Оскільки старих комуністів лишилося мало, а ті, хто є, вже давно себе дискредитували колаборанством чи навіть державною зрадою, ворожа агентура буде дедалі частіше намагатися виставити на захист пам’ятників тоталітаризму і москвоязичія наших воїнів, їхні родини та навіть колишніх дисидентів чи репресованих. Не кажу вже про інтелігенцію, яка навчена сахатися, як чуми, усього, що пов’язане з національно-визвольними змаганнями. І прикриватися при цьому гуманізмом, демократією і свободою слова. Тому так важливо, щоб суспільство зрозуміло одну просту річ: з України повинні зникнути всі тоталітарні й колоніальні маркери, в тому числі й віртуальні.
