Ми ще довго будемо вихаркувати з себе русскій мір разом із совком.
Можливо, доти, доки не мине сорок біблійних років від часу неволі, а може, на років десять довше, бо все десятиліття 90-тих – це була суцільна стагнація, як культурна, так і економічна. Буйним цвітом розквітав олігархат, але не було українських книжок, українських фільмів, українського телебачення.
Кучма, який будучи депутатом, писався в паспорті «русскім», уже, йдучи на президента, різко поміняв національність. Але при цьому не перестав бути кондовим русскім мужичком з усіма атрибутами середньостатичного жителя Клязьми чи Рязані – з оцими усіченими кінцівками слів, з сентиментальними підспівками у Кобзона і Яна Табачніка, з томним умілєнієм на адресу Євтушенка.
Авжеж, совок був його молодістю. Що тут дивуватися? І я навіть не дивуюся тому шквалу негативу, який вихлюпнувся на адресу В. В’ятровича, аж до намагання поставити йому діагноз і вжитого в пориві пристрасті істеричного вигуку «нє ім, блядям, учіть нас родіну любіть» (Боря Філатов).
Про яку саме родіну мова йшла, важко здогадатися.
Я це розумію так, що не нам, блядям, дозволено вказувати їм, русскім людям (не має тут значення справжнє етнічне походження), що слухати і ким захоплюватися!
Та з цим ніхто й не сперечається. Бо ж Богу-душу-винний В’ятрович навіть не намагався щось вказувати чи боронити, і не закликав до якихось дій. Всього тільки й сказано було про мацаки «русского міра». Які пролазять нам в душу, незважаючи на всі війни, на пам’ять про Голодомор і Сандармох. Ми з цими совковими присосками живем і ще будемо якийсь час жити. Доки останній з вас, нє-блядєй, не помре.
Бо вже ні наші, ні ваші діти, а понадто онуки не розділяють усіх цих совкових захоплень. Сьогоднішні підлітки уже навіть не хочуть читати Майн Ріда, Купера, Жуля Верна, Веллса та інших кумирів нашого дитинства, за якими ми полювали. У них інші вподобання.
І тут не йдеться про те, що Висоцький поганий. Що ж, я теж його слухав свого часу, але вже давно не слухаю, як тільки з’явилася в мене антена на Польщу, і я побачив інший світ. Чому мені російський шансоньє мав би бути ближчим за польського чи французького? Тим що співав про наші болячки?
Звісно, ви собі можете скільки завгодно пишатися своїми кумирами. Бо ви, вважаючи себе українцями, не перестали бути росіянами. Ви щасливі, бо у вас були Висоцький, Окуджава, Ґаліч і т. д. А от наших співаків та композиторів ви повбивали, починаючи з М Леонтовича і закінчуючи Ігорем Білозором.
Ви можете скільки завгодно боготворити Булгакова, який ненавидів нас, аборигенів цієї землі. Бо в той час, як він собі міг вільно творити, писати те, що йому хотілося, українські письменники його рівня вже лежали у вічній мерзлоті.
За Пєрєстройки російські письменники пачками почали витягати з легендарних шухляд написані ними твори. Шухляди українських письменників за окремими винятками (Борис Антоненко-Давидович) були порожніми. Бо та свобода, яка височайше була дозволена в Москві, не була дозволена в Києві чи Львові. Лише шухляди тих, хто так і не пробився за совка зі своїми творами і не належав до Спілки письменників були повними.
Великий дисидент Висоцький їздив собі по світах, харчувався з партійних розподільників, жив від пуза. Самі кагебісти й партійні бонзи ним захоплювалися. Це був їхній кумир, якого вони дозволили плебеям. Наші барди в той час могли збиратися лише по хатах і в дуже вузькому колі щось подібне співати.
А які країни відвідав Володимир Івасюк?
Не нам, блядям, звісно про це говорити.
Вам начхати на те, що Булгаков зневажав українців. І в жодній країні, яка себе поважає, ніхто б не дозволив ставити пам’ятник чи відкривати музей своєму ворогові.
Але не нам, блядям, учити вас «родіну любіть».
Бо вона, очевидно, в нас різна.
Я ніколи Булгаковим не захоплювався з тієї простої причини, що мав значно ширші читацькі обрії, аніж ті, хто читав лише українською та російською. Я ж, і такі, як я (Микола Рябчук, Олег Лишега, Грицько Чубай) читали ще й польською, чеською і словацькою, нам були відкриті модерні письменники всього світу. Ще заки окремі з них з’явилися російською, ми вже їх прочитали.
То що для мене Булгаков?
Колись Інна Богословська, яка має свою думку про усе на світі, на шоу Шустера розповіла, що Україна перед світом може гордитися двома іменами: Булгаковим і Малевичем. Правда, з більшим успіхом можна було назвати Джозефа Конрада та Шмуеля Агнона (нобелівського лауреата), куди відоміших на Заході, ніж Булгаков, якого ніхто там не має за першорядного письменника. Причина та, що людина, начитана у світовій літературі, легко побачить усю вторинність роману «Майстер і Маргарита».
Чому француз має захоплюватися Булгаковим, якщо багато образів і сюжетних ходів той запозичив із роману П’єра Мак Орлана «Нічна Маргарита», виданого у Москві в 1927 р.? Головні герої тут професор Георг Фауст, що продав душу дияволу (таємничому Леону, який, звісна річ, накульгує) і завдяки цьому перетворився на молодика, та руда красуня Маргарита. Спаде на думку французові й роман Александра Дюма «Жозеф Бальзамо».
Американець, читаючи Булгакова, відразу згадає «Таємничого незнайомця» (1898) Марка Твена, особливо бал і спільні філософські ідеї. Німецькомовний читач помітить безліч ремінісценцій з роману Густава Майрінка «Ангел Західного вікна», а хтось іще начитаніший буде просто ошелешений дивовижними збігами з «Пригодами авантюриста Гуго фон Габеніхта» класика угорської літератури Мора Йокаї (1825-1904). Тут маємо і теологічні дискусії схожі на ті, що велись на Патріарших, і версію про те, що Ісус був містифікатором, а справжнє його ім’я Йошуа Бен Ганоцрі, тут і бал у Сатани, і відрізані задля розваги голови, і зникаючі гроші, і жінка на кабані, і польоти відьом.
Одне слово, з Булгаковим проблема. Зрештою, як і з Пушкіним, якого французи не сприймають, вважаючи звичайним епігоном французької поезії. Чимало класичних віршів Пушкіна, у тому числі «Письмо Татьяны» – це переспіви з французької.
Але що нам заграниця? Наші дітки й так не будуть вивчати Еваріста Парні чи Андре Шеньє, яких переспівував Пушкін. Вони будуть вивчати вірші, де Анна Керн – ах! «мимолетное виденье», «гений чистой красоты», але ніколи не дізнаються про лист, в якому поет згадує мадам Керн, «которую с помощию Божьей я на днях поёб».
Бо не нам, блядям.
