Це гімназія-початкова школа № 17 в Маріуполі: після і до приходу русского міра.
Кадр з розтрощеним бюстом Шевченка я побачила у відео маріупольської колаборантки, яка вирішила познімати розбомблені школи для контенту на своєму ютуб-каналі.
Кадр, від якого мене буквально зкрутило зсередини від болю, і я розридалася.
Молода дівчина-колаборантка, яка виросла в Маріуполі, і не так давно сама закінчила школу, прийшла знімати те, що залишилося на місці чудової української школи після того, як до неї прийшов русскій мір.
Зазвичай все коментуючи, дівчина мовчки почала підходити до потрощеного бюсту, знімаючи на ходу під ногами розкидані й напівспалені дитячі малюнки з Тризубом, синьо-жовтим стягом тощо.
Мовчки навела камеру на бюст і навмисне зупинилася на цьому кадрі. Поряд пролунав голос хлопчика років 12-ти (він і ще один хлопець збирали поруч метал):
— Ета ми єго!
— Ви єго что, разбілі? — перепитала колаборантка і посміхнулася.
— Да, ета ми сделалі!
— А зачєм? (ще раз посміхнулася)
— Он тут стоять нє должен — заявив хлопець.
_____
Щоб написати про це допис, мені довелося переглянути цей кадр разів п’ять. З кожним разом мені було ще більш боляче, і навіть почалися судоми.
Я погуглила 17-ту маріупольську школу, знайшла її фото з мирного, квітучого Маріуполя, знайшла гарний сайт цієї школи, вразилася, скільки патріотично-виховних заходів вони проводили. Почитала історію школи: побудована була в 1934 році, у 1943, під час Другої світової війни, будівля була спалена, а потім відновлена німецькими військовополоненими. Теперешні окупанти 17-ту школу збираються зносити, бо відновленню вона більше не підлягає.
Потім я знайшла відео: урочисте відкриття пам’ятнику Шевченку. Ідея ця виникла у вчителів і учнів не випадково: спочатку в школі відкрили українську світлицю, потім при вході з’явився приазовський орнамент, а на стіні: мурал-вишиванка. Колишній учень школи, випускник, привіз бюст Кобзаря з Києва, знайшлися спонсори, які допомогли встановити. У відео учні розповідають, як вони разом з вчителями довго обговорювали, як буде виглядати і де стояти бюст Шевченка, і як вони пишаються, що брали в цьому безпосередню участь.
«Взявши в помічники великого Кобзаря педагоги мріють навчити учнів добру, щирості, та любові до України» — говориться у репортажі. На цьому моменті я знову розридалася.
_____
У мене болить за все. За кожну загинувшу українську людину, за кожну вкрадену росіянами українську дитину, за кожен метр випаленої української землі…
Але коли я бачу ось такі речі, що стосуються української культури, мови, літератури і всього того, завдяки чому і досі існує взагалі український народ, я відчуваю такий гострий біль, який не можу навіть описати словами.
І чим гостріший кожного разу цей біль — тим сильніша моя ненависть і бажання помсти. А ще — бажання це запам’ятати, і передати наступним поколінням — разом із ненавистю і жагою помсти.
Я ридаю, задихаюсь, витримую судоми, викручування суглобів і спазми в серці (так я фізично відчуваю геноцид свого народу). А потім я приходжу до тями, сідаю за ноутбук і пишу цей текст. Бо я маю це написати і передати ці спогади й відчуття нащадкам. Щоб вони цього ніколи не пережили і ніколи не побачили, але щоб ніколи не забували, як в школі українського міста, окупованого росіянами, навмисне розтрощили бюст Шевченку.
