Україна — чудова країна.
Де на кордонах мальовничої Сумщини колись розводили худобу і просто переганяли її росіянам на продаж. Всім було зручно і «по-братскі», а тепер «покупці» заходять диверсійними групами, та просто розстрілюють колишніх «продавців» впритул. Десь трохи далі від кордону купа дітлахів катається на санчатах, але щоденним фоном стало гупання російської артилерії, наче й десь за обрієм, але ж і поряд.
Обстріли прикордоння не вщухають. По лінії фронту топчуться росіяни, одні з яких колись приїзджали до нас лікувати зуби, а інші — з іншого краю світу, які ті зуби не лікували ніколи. Бо там немає ані доріг, ані лікарень. Когось обстрілюють по 400 разів на день, когось вже по 800. А хтось на іншому краєчку нашої країни головною проблемою тижня робить невдалу зміну дизайну закладу, який колись нагадував стару Австрію, але (біда яка) — більше не нагадує. «Я до них більше не піду!»
Мені би їх проблеми…
У нас чудова країна. Де, як в Спарті, виживають сильніші, навіть в окопах, але на їх плечах всілися найхитріші. Де пенсії платяться з грошей американських, а на шоу зате виділяються гроші з бюджету. І платить той український підприємець, що сам себе намагається прогодувати, не пенсіонерам, яких більшість не виїхала, а залишилась. Утримує цей підприємець зовсім інше. Ну, ви знаєте, що і кого. Мільйон туди, мільйон сюди, наче й війни немає…
Кортежі за кортежами, по зустрічній. Дорогами, на які були спущені ті самі мільйони. Найсильніші так не роблять. Найсильніші поважають і себе, й інших.
У нас чудова країна, де є таке «різноманіття». А я згадую новеньку дорогу до нині окупованого Бердянську, по якій мене обганяли колись автівки з російськими номерами. А ще ділянки нової дороги під Запоріжжям, яку будували турки. І коли зараз частина з наших новеньких доріг в окупації, а частина зникла зі снігом, що розтанув — я знову чую виправдання, що війна. Доречі, два роки тому війни не було? Три? Чотири?
Країна чудова. Де одні масово перепливають Тису, а інші роками воюють до 60-ти, втомлені до біса. Або за покликом серця повертаються з еміграції, куди їх колись вивезли батьки. В країну, де від російських ракет гинуть двомісячні малюки, і де досі хтось «внєпалітікі». Де депутати «слуги» тепер промовисто закликають йти свій електорат воювати, бо це «по-чоловічому», але самі мають можливість досі сидіти у залі Верховної Ради, привівши країну майже на край прірви перед повномасштабним вторгенням росіян.
Я дуже люблю свою країну. Ще більше люблю в останні роки, бо їй зараз складно. Бо саме в такі моменти розумієш, що тобі дороге. Але не хочу, щоб найхитріші сиділи на плечах найсильніших. Не хочу, щоб найслабші змінювали наших військових генералів. Не хочу, щоб інфантили залишалися живі, бо вони, с…ка, прожили чотири десятки років, а відповідальності не навчилися. Не хочу, щоб по нашим розбитим, але «золотим» в плані витрат, дорогам, досі їздили якісь кортежі, бо це ніколи не було на часі. Не хочу, щоб наші податки йшли на непотріб, а наші батьки натомість чекали міжнародної допомоги. Не хочу, щоб одні утримували кордон, а інші замикалися в своєму «доміку», бо так ти наче сам по собі. Цей «домік» може бути десь в Буковелі, чи на сцені «Нацвідбору», чи в кіоску на ринку, чи в кабінеті, в Києві, чи у власних спогадах про «савєтскій саюз», чи у власній уяві про те, що ти найвеличніший… Примарний, уявний «домік».
Але ж…
У нас чудова країна. Яка була, є і буде. В якій найвеличніші воюють, а найслабкіші керують. В якій найкрутіші тримають фронт, а найогидніші на їх досягненнях будують рейтинги. Країна, яку я до біса люблю — але коли любиш, то не завдаєш шкоди, чи не так? І тоді чи кожен той любить, який про це говорить? А якщо завдає шкоди діями, або бездіяльністю, то, виходить, бреше?
Щось нас хитає між крайнощами. Все, що вище написала, якось у нас співіснує. Мене заспокоює лише думка, що від таких випробувань сильніші стануть ще сильнішими, якщо залишаться живі. А слабкіші — їх доля не цікава. Лише б не лізли нами керувати.
Бо Україна — країна чудова…
