Володимир Горбулін: Україна потребує нової воєнно-технічної політики

50

Досвід країн НАТО та ЄС свідчить, що воєнно-технічна політика розглядається як один з механізмів стратегії воєнної політики держави, як система науково обґрунтованих поглядів з питань розвитку озброєння та національних ОПК.

Вона здійснюється не тільки з метою підтримки технічного оснащення збройних сил на рівні сучасних вимог, але й відіграє роль генератора наукових ідей та розробок озброєння, дає вихідні дані для планування розвитку ОПК та видатків оборонного бюджету.
Свою думку щодо основних вимог формування воєнно-технічної політики в контексті оснащення Збройних Сил України та інших військових формувань сучасним озброєнням, військовою та спеціальною технікою висловив директор Інституту проблем національної безпеки, академік НАН України Володимир Павлович Горбулін.

Формування воєнно-технічної політики здійснюється з урахуванням стану воєнної безпеки, факторів економічного, науково-технічного, виробничо-технологічного та іншого змісту з використанням комплексного та системного підходів. Вона використовується як один з головних інструментів практичної реалізації досягнень науково-технічного прогресу у воєнній сфері та промисловості. Опираючись на неї, здійснюється вибір пріоритетів, певних напрямів та послідовності дій держави у цій сфері.
Цілком зрозуміло, що від того, яка в Україні проводиться воєнно-технічна політика, залежить і рівень технічного оснащення Збройних Сил, і можливості ОПК, і ефективність військово-технічного співробітництва, що, врешті-решт, визначає й спроможність самостійно забезпечити оборону національної території.
Тому я розпочну свою доповідь з аналізу основних недоліків її формування та реалізації.
Вважаю, що вам добре відомі основні проблеми з переоснащення Збройних Сил, підтримання технічної готовності систем та комплексів озброєння, які, нажаль, за останні роки Україна так і не вирішила. Але окреслити їх потрібно, що б зрозуміти, яка ж в державі здійснюється воєнно-технічна політика.
Перша, і мабуть найголовніша проблема, — хронічна відсутність необхідних на ці цілі бюджетних асигнувань. Але з чого вона виникла?
Ми добре знаємо, що видатки державного бюджету на фінансування потреб оборони за останні роки завжди були значно менші (1,16 — 1,8% ВВП) від рівня встановленого Законом України „Про оборону України” (3% ВВП). А з 2009 року навіть ця вимога виключена з законодавства.
Бюджетні асигнування на переоснащення Збройних Сил та підтримання технічної готовності їх систем і комплексів озброєння до цього часу не тільки не віднесені до пріоритетів бюджетної політики, але й більша їх частина припадає на негарантовані кошти спеціального та стабілізаційного фонду.
Суттєво деформованим є розподіл видатків Міноборони. З них частка витрат на озброєння у середньому досягає лише 6%, в той час як в провідних країн світу при постійному систематичному переозброєнні — до 30%.
В результаті розтягується модернізація, створення і прийняття на озброєння нових зразків зброї, які майже не надходять у війська. Досі, наприклад, не побудовано двох військово-транспортних літаків Ан-70. Під сумнівом можливість створення корабля типу „корвет” та багатофункціонального ракетного комплексу. Не завершені важливі розробки керованих авіаційних засобів ураження. Не модернізовано 52 бойові літаки відповідно планових завдань та не поставлено у війська модернізовані бойові машини піхоти. Не виконані важливі завдання з поставок озброєння (наприклад, замість 17 радіолокаційних станцій “Пелікан” закуплено тільки дві, із запланованих 101 танку “Булат” поставлено у війська 56). Можна і далі продовжувати.
Взагалі за темпами поставок озброєння ми навіть не наблизилися до світових нормативів планового оновлення системи озброєння — 4-6%. Це при умові 20-25-річного життєвого циклу і безперервності оновлення озброєння.
Чи можна було сподіватися, що Державна програма розвитку озброєння та військової техніки Збройних Сил на період до 2009 року буде виконаною? Що вона дозволить покращити стан технічної оснащеності Збройних Сил? Не відбулося суттєвих змін навіть після розгляду стану її виконання Радою національної безпеки і оборони України у листопаді минулого року.
Ще гірша ситуація з фінансуванням заходів з підтримки технічного стану системи озброєння, який вже не забезпечує необхідного рівня бойової готовності військ. Переважна більшість озброєння знаходиться в експлуатації більше 20 років, призначений термін їх служби або сплинув або закінчується. У критичному стані авіаційна техніка, корабельний склад, озброєння Військово-Морських і Повітряних Сил, засобів зв’язку, радіоелектронної боротьби та розвідки. Навіть важко представити, що майже 80% корабельного складу потребує утилізації та масштабного заводського ремонту.
На цьому фоні просто дивує ставлення держави до ініціатив підприємств ОПК з проведення ремонту важливих систем озброєння. Наприклад, Державне підприємство «Укроборонсервіс» за контрактом з Міноборони фактично за власні кошти відремонтувало зенітно-ракетний комплекс С-300ПС, який можна ставити на бойове чергування. Проте Кабінет Міністрів України до цього часу так і не виділив на це кошти.
Погляньмо тепер на ОПК. Нажаль, і тут ситуація не краща!
Сьогодні наша „оборонка” здатна виробляти не більше 8% загальної номенклатури озброєння Збройних Сил. Попри це, значна частка її виробничих потужностей простоює. За оцінками Міноборони виробничий потенціал ОПК у щорічному грошовому розрахунку майже у 3 рази перевищує державне оборонне замовлення з закупівлі озброєння.
У цілому ОПК залишається збитковим (у 2008 році збитки підприємств майже в 2 рази перевищили їх прибуток). Обладнання застаріле (зношеність основних фондів у середньому досягла 60%). Високий рівень залежності від критичного імпорту — питома вага імпортних матеріалів складає 24% від загальної кількості матеріалів та до 80% — імпортних комплектуючих виробів в укрупненій номенклатурі.
Ми сьогодні значно відстаємо у розвитку елементної бази мікроелектроніки, мікропроцесорної техніки, нанотехнологій, без чого неможливо створення сучасних зразків озброєння.
Держава фактично відсторонилася і від підтримки технологічної модернізації підприємств, стимулювання розвитку критичних технологій. Частка коштів державного бюджету на ці цілі у загальних обсягах капітальних інвестицій становить лише 7-8%, а на впровадження інновацій ще менше — 5%. В результаті, інноваційні процеси в ОПК не активовані. Мізерною є частка (3%) впроваджених нових технологічних процесів у сфері виробництва озброєння в загальних обсягах освоєних нових технологій. Ледь жевріє діяльність з патентування вітчизняних винаходів в країнах світу (у 2008 році було отримано лише 4 патенти), впровадження винаходів, нових технологій та матеріалів (частка таких робіт у загальних обсягах інноваційної продукції становила у 2008 році, відповідно, 5,7%, 2,9% та 0,8%). Тому підприємства ОПК залишаються не привабливими для іноземних та вітчизняних інвесторів.
Все більше загострюються кадрові проблеми ОПК (старіння та дефіцит наукових кадрів і робітничих спеціальностей).
В такий умовах ефективним та апробованим на практиці механізмів здійснення позитивних зрушень в оборонній промисловості могло б стати реформування оборонного сектора економіки.
Проте, структурні реформи в ОПК не здійснюються. Перша, Державна програма реформування та розвитку ОПК на період до 2010 року провалена. Навіть втручання Президента України з цього приводу не змогло переломити хід справ. Замість прискорення виконання згаданої програми, чомусь приймається нова Державна цільова програма реформування та розвитку ОПК на період до 2013 року без будь-яких на те вагомих підстав. Заходи її здебільше не конкретизовані і не охоплюють весь ОПК. Вони носять декларативний характер і не забезпечені необхідними бюджетними асигнуваннями. На мій погляд, вона ще гірша ніж попередня!

Фактично замість реальних справ — імітація діяльності та паперотворчість.

В результаті за останні три роки в Україні не створено жодної вертикально-інтегрованої науково-виробничої структури в оборонних галузях ОПК. А окремі такі спроби, наприклад, в галузі авіабудування, були вкрай непослідовними, без достатнього для цього обґрунтування.
Викликає занепокоєння ситуація у сфері діяльності ремонтних підприємств Міноборони. Їх можливості з ремонту озброєння не використовуються в повному обсязі. Завантаження виробничих потужностей не перевищує 5%. Відсутня програма їх розвитку. Взагалі цей сектор „оборонки” фактично „випав” з програми реформування та розвитку ОПК.
Хочу підкреслити, що за останні роки Урядами України не внесено жодного законодавчого акту, який би сприяв призупиненню негативних процесів, стимулював діяльність оборонних підприємств або вдосконалював механізми державного регулювання діяльності у цій сфері.
Показовим є й те, що заходи з реформування ОПК не віднесені до пріоритетів державної економічної політики і залишилися без необхідного фінансового забезпечення.
Отже, нам потрібна нова воєнно-технічна політика, яка б відповідала існуючому геополітичному балансу сил, реальним можливостям воєнної економіки держави та необхідності самостійного забезпечення її територіальної цілісності.

Які ж повинні бути вимоги до неї та її основні риси?

Перше. В сконцентрованому вигляді система поглядів та принципів нової воєнно-технічної політики повинні бути викладені у новому документі, — „Основи воєнно-технічної політики України на довгостроковий період та подальшу перспективу”. Він повинен системно ув’язати основні напрями розвитку озброєння та військової техніки Воєнної організації держави, стратегічні напрями розвитку оборонно-промислового комплексу, воєнно-технічного співробітництва та науково-технічної політики. Таким документом необхідно запровадити систему пріоритетів та визначити основні етапи їх реалізації.
На мій погляд, нова воєнно-технічна політика повинна орієнтувати ОПК на реалізацію крупних проектів, розвиток пріоритетних базових та спеціальних промислових технологій (або критичних технологій), організацію виробництва найбільш важливих комплектуючих, агрегатів, вузлів та блоків до існуючої системи озброєння.
Ми, нарешті, повинні зрозуміти, що власними силами Україна не зможе виробляти всю номенклатуру потрібного ОВТ. Тому одним з пріоритетів воєнно-технічного співробітництва має стати придбання, спільне або ліцензійне виробництво систем озброєння іноземного виробництва з використання механізмів лізингу або офсетних схем.
Важливим напрямом воєнно-технічної політики повинно бути завершення формування цілісної системи оборонного планування та адаптації механізмів формування та реалізації воєнно-технічної політики до механізмів бюджетного планування. Далі, нам потрібно розробити та затвердити оперативно-тактичні вимоги до системи озброєння як основи програми розвитку озброєння. Необхідно визначити склад довгострокових та середньострокових оборонних програм та їх спрямованість. Нарешті, необхідно сформувати погляди щодо узгодженості завдань державних цільових наукових та науково-технічних програм, а також інших програм економічного розвитку з потребами забезпечення обороноздатності держави.

Тепер, щодо етапів реалізації воєнно-технічної політики.

На мій погляд, на першому етапі необхідно сконцентрувати матеріальні та фінансові ресурси на підтримку в боєздатному стані наявного озброєння та військової техніки. На другому – завершити модернізацію системи озброєння, в першу чергу тих зразків, які мають значний модернізаційний потенціал і достатню бойову ефективність на перспективу. В ході такої модернізації підприємства ОПК отримали б необхідний досвід для створення нових поколінь озброєння.
Найвищий пріоритет повинен надаватися системам управління, зв’язку та розвідки, винищувальній авіації, засобам протиповітряної та проти корабельної оборони – найбільш значимих у забезпеченні обороноздатності держави. В цьому контексті особливе значення набуває впровадження цифрових інформаційних технологій у системи зв’язку та управління військами, розвідувально-ударні системи зброї.
Необхідно запровадити систему пріоритетів і визначити першочергові завдання зі створення та прийняття на озброєння перспективних зразків ОВТ, що дозволить сконцентрувати на них обмежені бюджетні коштів. Основі зусилля необхідно спрямувати на розробку ключових систем (комплексів) озброєння. Я маю на увазі, перш за все багатофункціональний ракетний комплекс, корабель класу „корвет”, воєнно-транспортний літак Ан-70 та інші. Для цього треба критично переглянути перелік незавершених ДКР та рішуче припинити виконання безперспективних проектів.
На третьому етапі основні зусилля повинні бути сконцентровані на закупівлі озброєнь вітчизняного та іноземного виробництва, створення нових поколінь систем та комплексів озброєння на основі впровадження науково-технологічного набутку, отриманого вітчизняним науково-технічним комплексом.
Друге. Вважаю, що нам необхідно відійти від практики формування довгострокових державних програму розвитку озброєння та військової техніки, як нежиттєздатного механізму. Це анахронізм Радянського Союзу, коли здійснювалася чітка фіксація переліку заходів з детальним проробленням завдань для їх досягнення на довгострокову перспективу. Нам необхідно перейти до стратегічного планування, яке широко застосовується в світі і передбачає вибір можливих варіантів досягнення цілей в залежності від зовнішніх та внутрішніх факторів.
Тому, як на мене, Державна програма розвитку озброєння та військової техніки на період до 2015 року повинна бути трансформована в новий стратегічний довгостроковий документ — „Основні напрями розвитку озброєння та військової техніки” на період до 2025 року та подальшу перспективу.
В ньому повинні бути сконцентровані стратегічні напрями та завдання з розвитку системи озброєння, ОПК та військово-технічного співробітництва з урахуванням нових умов, появи нових способів і форм ведення бойових дій, зміни пріоритетів в розвитку озброєнь, стану та можливостей ОПК тощо.
Такий документ повинен стати базовим для розробки низки державних цільових середньострокових оборонних програм спрямованих на забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань озброєнням, військовою та спеціальною технікою, реформування та розвитку ОПК.
Третє. Нам потрібна нова середньострокова державна цільова програма, яка б системно охоплювала не тільки заходи з приведення озброєння та військової техніки до основних оперативно-стратегічних і тактико-технічних вимог, організації серійного виробництва, але й завдання з відновлення боєздатності (технічної справності) озброєння, будівництва об’єктів, необхідних для їх створення та експлуатації. Тому існуюча середньострокова державна цільова програма розвитку озброєння та військової техніки Збройних Сил України повинна перетворена у нову Державну цільову програму озброєння Збройних Сил України.
Четверте. Для закріплення вищезгаданих пропозицій необхідно внести низку відповідних змін та доповнень до чинної законодавчої та нормативно-правової бази у сфері формування та реалізації воєнно-технічної політики. Це стосується Воєнної доктрин, Стратегії національної безпеки, законів України „Про основи національної безпеки України”, „Про оборонне планування”, „Про державне оборонне замовлення” „Про оборону України”.
П’яте. Безперечно, що для реалізації всього, про що я казав, потрібна нова значно ефективніша система державного управління. Вже давно у суспільстві йде мова про необхідність створення жорсткої вертикалі управління у сфері реалізації воєнно-технічної політики. Існують різні погляди на це.
Однак, практика, показує, що обмеженість вдосконалення системи управління у цій сфері виключно створення такого роду дорадчих органів, ніколи не давала позитивних результатів. Нам потрібна інша централізована система управління з досить жорсткою вертикаллю управління, яку б очолював один з віце-прем’єр-міністрів України і реально опікувався проблемами воєнно-технічної політики.
Для її створення необхідно вдосконалити склад центральних органів виконавчої влади з метою посилення державного управління в найбільш слабких його ланцюжках. Здійснити чіткий розподіл сфер їх відповідальності та встановити механізми ефективної взаємодії.
Безальтернативною умовою формування цілісної воєнно-технічної політики є посилення й президентської вертикалі з метою повноцінного використання повноважень Президента України як Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України. Це вимагає обов’язковості розгляду всіх документів оборонного планування Радою національної безпеки і оборони України. З цього приводу, хочу відмітити, що за останні роки на розгляд Ради національної безпеки і оборони регулярно виносяться актуальні питання воєнно-технічної політики.
Вважаю, що час для таких радикальних змін настав.

Володимир Павлович Горбулін,
директор Інституту проблем національної безпеки,
академік НАН України

Поделиться:
Загрузка...