Маємо важливий привід святкувати потужну перемогу України на світовому мистецькому фронті. Ця перемога над нашим ворогом — Росією, матиме далекосяжні наслідки. По суті, ми починаємо переконувати весь світ, що левова частка так званої «вєлікой русской культури» є привласненою, вкраденою в українців. І це — лише початок
Один із провідних світових музеїв мистецтва — Метрополітен — визнав художників Архипа Куїнджі, Іллю Ріпина та Івана Айвазовського українськими митцями. Також на сторінці Музею офіційно згадали, що музей Куїнджі в Маріуполі зруйнували московити. Крім того, було перейменовано картину Едгара Дега, теж — на користь України. Чому це важливо?
Протягом століть авторитет росіянської культури розбудовувався коштом привласнення культури української. Росія прикривалася від політичної негоди та світового осуду нашою культурою, видаючи її за частину власної. Мовляв, у нас «вєлікая русская культура», тому ми наддержава. Але просто зараз триває зворотний процес, коли весь світ усвідомлює, що король — голий, а левову частку так званої русскої культури творили українці.
Для того, щоб ні в кого не виникало питань — де, мовляв, ділася культура величезного мільйонного народу, росіянці взяли на озброєння і масово експортували у світ шароварництво — ерзац-переробку, страшенне спрощення української народної культури. Все це будувалося на вітринних, несуперечних Росії зразках нашої народної культури. До речі, альтернативу такому підходу показала українська республіканська капела часів Директорії, яка стала феноменом світового хорового мистецтва, виконуючи по всьому світу «Щедрика» та інші хіти.
Спримітизувавши народну культуру та нав’язавши світу саме таку візію України, усіх професіональних митців московити привласнювали собі. Починаючи від українських композиторів Дмитра Бортнянського, Максима Березовського та Артема Веделя і закінчуючи цілою плеядою художників різних століть та поколінь — від ХVIII століття у творчості Дмитра Левицького та Володимира Боровиковського до XXI століття у творчості Іллі Кабакова.
Однак повернімося до Архипа Куїнджі. Він був найпопулярнішим художником імперії, однак присвятив свою творчість майже винятково українській природі та українцям. А через низку конфліктів з російським мистецьким середовищем і владою він пішов у добровільну самоізоляцію та малював, можна сказати, у стіл, при цьому — активно підтримуючи інших художників. Народився Архип у Маріуполі, а велику частину життя прожив у Криму. У найближчому колі спілкування Куїнджі були його колеги — художники з України: Ілля Ріпин, Іван Крамський, Костянтин Крижицький та багато інших. Ось такий ідеальний портрет «русского художніка».
Портрет Архіпа Куїнджі, худ. Крамськой Іван, 1872
Росіянці ж в усі часи нав’язували світові позицію, що інакше як російським художником Куїнджі називати не варто. Заплющивши очі на його грецьке походження, на його виразно українську тематику. І на жаль — як і у випадку з Крамським, Ріпиним та Айвазовським, і ще з десятками, якщо не сотнями, художників, їм вдалося переконати у цьому світ. Тобто роботи цих художників у музеях різних країн, каталоги виставок, уся реклама, усі згадки про них крутилися довкола їхньої “російськості”.
Але нещодавно стався справжній прорив: Метрополітен прямо назвав Куїнджі українцем, породивши важливий прецедент для інших культурних інституцій усього світу. А вже за кілька днів таку ж переатрибуцію музей здійснив і щодо картин Іллі Ріпина та Івана Айвазовського з власної колекції. І цим подав недвозначний натяк: тепер українських художників, які були змушені творити в тюрмі народів, російській імперії, можна і потрібно називати українцями.
Звісно, на рівному місці фахівці Метрополітен свою думку щодо цих митців не змінили. Цьому передувала складна робота. Українська журналістка та історикиня мистецтва Оксана Семеник у своєму пості про цю зміну пише: “Я не знаю на що саме вони звернули увагу: на пости у твіттері, теги, чи листи з біографією та поясненнями, чи також постійні обговорення про це колег та артикулювання проблеми”… Тобто без цілеспрямованої роботи українців нічого не було б.
І це стосується не лише митців, а й окремих робіт. Цей же музей перейменував картину французького художника Едґара Деґа «Російські танцівниці». Робота отримала назву «Танцівниці в українському вбранні». І також — після тривалих нагадувань. Та ж Оксана Семеник надіслала музею інформацію про дослідження, які свідчать: це була українська трупа. І після розгляду аргументів музей відреагував.
Нагадаю, подібна історія відбулася в березні 2022 року, коли Національна галерея у Лондоні перейменувала картину Деґа «Російські танцівниці» на «Українські танцівниці». Тоді українська художниця Маріам Найєм розповіла, що надіслала листи до лондонської галереї, а також до музею Гетті у Лос-Анджелесі та музею Метрополітен у Нью-Йорку, де картини Дега з танцівницями в українських національних костюмах названі “Russian Dancers”. Як бачимо — вода камінь точить.
І це дає усім нам реальний рецепт боротьби на мистецькому фронті заради встановлення справедливості й визнання української культури у світі, а ще — протидії російській культурній дезінформації. Виявляйте на сайтах іноземних музеїв роботи українських митців, названих російськими, тегайте ці установи в соцмережах і пояснюйте, чому саме вони українські. Адже як доводить ця історія — така робота справді має сенс для реконкісти української культури.
Червоний захід сонця Архіпа Куїнджі
