У першому цьогорічному звіті Том Купер наголошує для західної публіки дві речі: війна в Україні триває не 10 місяців, а вже 8 років, а українці змогли, попри всю недооцінку путіна та скептичне ставлення Заходу, фактично, знищити російську професійну армію. Це взагалі не підсумок, який його просили зробити, – це експресивне визнання сили української нації.
Доброго ранку всім! [Опубліковано 5.01 об 11.45 за Києвом].
Ну от, варто дозволити собі кілька днів перепочинку, як вже з усіх усюд посипалися запити прокоментувати й підсумувати «перший рік російського вторгнення в Україну» або ж «перших 10 місяців вторгнення»…
Найперше, прошу зважати, що «завести» мій мозок після кількох днів «ледарювання» не так просто. До того ж, знаєте, доволі важко вмістити в кілька слів чи речень всю масу вражень за цей період. А ще я просто не можу втримати в собі саркастичні репліки.
Скажімо, не можу не почати зі спостереження, що наші славні політики та видатні медіа наполегливо лінуються вивчити питання і поводяться так, наче винайшли гарячу воду – і так ще від 70-80-х років. Ось приклад, що спадає на думку, бо вчора я прочитав відгук на одну з моїх книжок: Ірано-іракську війну, що тривала майже всі 80-ті, називали «Війною в Затоці» (Gulf War). Через кілька років, коли Ірак вторгся в Кувейт, вже й цю нову війну почали називати «Війна в Затоці». Як сумніваєтесь, можу показати вам десятки заголовків на титульних сторінках тогочасних газет із усього світу. Проте, коли я сьогодні – як воєнний історик – говорю про «Першу війну в Затоці» та «Другу війну в Затоці», коментатори пишуть, що «нічо не ясно».
…певно в когось пам’ять акваріумної рибки й це «передається» всій публіці – тому й пишуть, що «путін вторгся в Україну 10 місяців тому», шо?
Давайте, нагадаю вам, що ПУТІН РОЗПОЧАВ АГРЕСІЮ ПРОТИ УКРАЇНИ ЩЕ В ЛЮТОМУ 2014 року. Тому, насправді, слід говорити про вісім років вторгнення. ВІСІМ ПОВНИХ РОКІВ, а не «перші десять місяців».
…після всіх цих подій, думаю, владімір зараз, при кожній нагоді, б’ється головою в стіну, бо йому не дає спокою «оте» питання: чому він ще тоді не в’їхав до Києва? Йому ж вдавалося розбивати цеглу головою, коли займався дзюдо… адже, будемо чесними, розраховував, що Захід тільки знизає плечами після його вторгнення й далі продовжуватиме робити з ним бізнес, наче нічого не сталося, як то було попереднього разу вісім років тому. А ви дорогі 40 мільйонів мешканців дивної країни, десь там на Сході, ви ж там і так росіяни чи щось майже як росіяни, то кого ви обходите?…
Але я відволікся…
Добре, про «події» оцих 10 місяців. Отже… демонструючи саму суть та справжню природу свого «демократичного» режиму, путін-система – організована краще за будь-яку «організовану злочинність» – прорахувалася і спрямувала свої супернекомпетентні війська під командуванням глибоко корумпованих генералів на завоювання України. Країни «відомої» своєю «безнадійною корумпованістю». Принаймні так думають на Заході… який, насправді, сам настільки корумпований, що і путіну, й Україні ще повчитися…
…жодного наміру окупувати Україну – тільки знищити її як націю, адже, знаєте, немає ніякої України чи українців, там все, насправді, росіяни, яких ввів у оману контрольований НАТО нацистський режим… ну, а ті, хто й далі вважатиме себе українцями, просто не мають права існувати.
До речі, памʼятаймо про це бажання знищити, коли говоритимемо про війну. Бо як показує злита в публічний доступ військова документація з росії, путін планував зробити з Україною щось дуже схоже на те, що робили на цих самих землях німці-нацисти трохи більше 70 років тому.
…ну і не забуваймо… ех… таки так, мене знову починає розпирати від сарказму… не забуваймо, що Захід теж очікував, що росія швидко здолає Україну, і це також заохочувало путіна напасти…
Але я знову відволікся… Найголовніше ось що: на диво не тільки для путіна, для багатьох у Києві, Харкові й Одесі, а й — особливо — для колективного Заходу українці знову замутили «народне повстання», узяли в руки зброю і почали відбиватися. УКРАЇНЦІ, тобто «звичайні люди». Не їхні політики (гаразд, за кількома винятками), не їхні генерали (бо через російські кібератаки та засоби радіоелектронної боротьби вони на перші чотири доби опинилися без звʼязку зі своїми військами на фронті). Залишені самі на себе, не тільки солдати ЗСУ, а й десятки тисяч українських цивільних самоорганізувалися й пішли битися.
Зверніть увагу: сьогодні майже ніхто не згадує про цей факт.
…а він виявився вирішальним, бо український народ зупинив, а потім переміг збройні сили рф (ВСрф) під Києвом, Черніговом, Сумами, Харковом та Миколаєвом: жахливо дорогою ціною завдав росіянам величезних втрат і змусив їх зрештою відступити.
Це зробив не хтось ззовні, і це сталося не завдяки джавелінам, NLAW-ам, чи НАТО, чи ЦРУ, чи МІ6 — лише завдяки УКРАЇНЦЯМ.
Іще один момент, коли я не можу стримати сарказм: за планом ВСрф вдалося просунутися лише на півдні України. Вони захопили Херсон, а серйозний опір зустріли тільки на підступах до Миколаєва і пізніше на підході до Вознесенська, куди вони рушили, щоб зайти в Одесу. Найгірше те, що росіяни захопили Мелітополь, а потім — і то дуже швидко — оточили Маріуполь, після чого дійшли майже до самого Запоріжжя і Вугледара.
Може, я пропустив відповідні публікації, але щось мені підказує: ні, не пропустив. Тому досі чудуюся, як аж до цього дня Київ уперто мовчить про причини, чому так сталося. Слухайте, дві російські армії за 5-6 днів захопили 10% території України, а нам кажуть: та ні, нічого такого, розберемося пізніше, бо «не на часі»… це тому, що всім очевидно, яка то була жахлива катастрофа?
…що хтось у вищому командуванні ЗСУ допустив, якщо не свідомо попустив, щоб росіяни просунулися так далеко.
А тепер зверніть увагу: той самий хтось теж несе відповідальність за жахливі страждання і смерті десятків тисяч українських цивільних, за викрадання і депортацію тисяч українських дітей, за повне розграбування цієї частини країни, а до того ж за знищення Маріуполя й цілої Херсонської області. Цей персонаж відповідальний і за те, що не зміг організувати оборону півдня країни (цього я досі не можу зрозуміти) і за величезні втрати підрозділів ЗСУ, які або захопили в повному складі, або змусили тікати через Дніпро чи в напрямку до Запоріжжя в перші дні війни…
Я, чесно кажучи, дуже хотів би почути прізвище цієї людини… або цих людей (не можу собі уявити, щоб це був хтось один/одна), мовчу вже про те, щоб довідатися, де вони тепер і чим займаються.
Далі, на піку періоду, коли колективний Захід очікував, що Україна знову в будь-який момент колапсує – рано чи пізно, УКРАЇНЦІ відбивалися всупереч усьому – у Ізюмі, Сєвєродонецьку на південно-східних підступах до Лисичанська (типу Попасної). Відступаючи, вони зазнавали значних втрат – часом діяли всупереч наказам, що давали нагорі, і точно вже всупереч порадам Заходу; і, поза всяким сумнівів, вони втратили усі три містечка. Однак зауважте: весь цей час ЗСУ не просто згорталися й тікали. Ба більше, вони не відступили з лінії фронту на Донбасі, а трималися там. Вони досі тримаються у Нью-Йорку, досі тримаються в Авдіївці, вони втратили Піски, однак утримують Первомайське, досі тримаються у Красногорівці та принаймні у західній частині Мар’їнки…
І що найкраще – тримаючись на південно східній Харківщині та на західній Луганщині, попереджаючи російські спроби оточення сил оборони на Донбасі, УКРАЇНЦІ понівечили ВСрф до такої міри, що ті припинили існування у статусі сучасних збройних сил із серйозним наступальним потенціалом: тепер путін та його прихвосні не мають інакшого вибору, крім як перетворити ВСрф на збірну солянку з приватних військових компаній, що купляє боєприпаси в Ірану та Північної Кореї – аби лише продовжувати свою війну за те, щоб утриматися при владі.
Нарешті, я не маю права забувати також про українські контрнаступальні операції, здійснені у серпні та вересні. Немає сумніву, операція на Херсонщині не пішла за планом, і деякі втрати, яких там зазнали ЗСУ… мені однаково, чи ви мені “повірите” чи ні: про більшу частину тих втрат ще не згадували публічно навіть одним-єдиним словом. Ні – навіть росіяни не згадували. Однак, загалом, операція спрацювала: вона змусила путіна та його некомпетентних генералів перемістити більшу частину залишків своїх “елітних” підрозділів” до цієї області, що тим самом відкрило шлях для контрнаступу на південному сході Харківщини. А коли українці звільнили цю частину своєї країни, то суперстратег владімір мусив гнати свої війська назад – лише задля того, щоб, зрештою, дійти висновку, що Херсон він втримати не здатен. А це ж про Херсон ніхто інший як сам путін офіційно казав, ніби “росія там навсєгда”, ще й на максимумі пафосу та урочистості… а тоді він оголосив “мобілізацію”, про яку неодноразово казав, що вона не потрібна, бо це ж лише “спеціальна воєнна операція”, а ніяка не війна…
Що найбільше причаровує в оцьому всьому та у подіях, що відтоді відбувалися, – це реакція путіна: в усьому винні генерали та війська ВСрф, не 22 роки його правління, що перетворили росію на третьосортну бананову республіку, не його воєнний мікроменеджмент, ба навіть не його рішення про початок цієї агресії.
…і через це мені вривається терпець: не дочекаюся, коли вже мєдвєдєв продовжить розвивати свої алкогольні теорії змови, або коли владімір оголосить, що всенька росія та росіяни більше не гідні існування, бо всі вони його підвели…
Тож… Отаке спадає мені на думку – з того, що я не забув – стосовно “перших 10 місяців” цієї війни.
(…далі буде…)
Переклад: Ростислав Семків, Антон Шигімага, Антоніна Ящук
Редакція: Ростислав Семків
