Люблю передивлятися час від часу американський серіал про юристів «Форс мажори». Весь третій сезон головний герой — в ролі підозрюваного, а це 16 серій боротьби і напруги. Посадять — не посадять. Вони там не сплять, вони нервують, вони в шаленому напруженні — зловила себе на думці, що в такій ситуації в якийсь момент бідолахам можна було би побажати якоїсь вже визначеності. Якоїсь ясності. Так — так. Ні — ні.
А коли напруга не кінчається, коли вона отруює кожен твій день, і цих днів багато… Тут мозок вибухне у будь кого.
Минулого нового року я загадала бажання не собі. Загадала росіянам. Щоб їм стало не до нас, і кількість їх проблем перевершила кількість їх хворих забаганок. А під час фільму я зрозуміла, що бажаю їм тепер ось такої напруги всі наступні десятиліття їх життів. Щоб не спати, не їсти, щоб боятися майбутнього, щоб була невизначеність — бо саме вона завдасть руйнівного удару.
У нас що? У нас — перемогти і далі відбудуватися. У них — як би не закінчилася для них ця війна (хоча вона закінчиться нашою перемогою) — але далі та сама невизначеність. І це страшно. Бо ніхто не побіжить знову будувати хороші відносини з країною, яку визнали терористом. Бо ніхто не запропонує те, що вже запропоновано Україні. Бо опущені — це вже опущені. І це надовго.
Я уявляю, як вони поступово опускаються на дно, потім пробивають його, а під ним виявляється ще одне. І ще. І ще. І вони кожного разу хотіли би думати, що все погане закінчилось, і ось вже майоріє якесь економічне зростання, чи відкриті кордони, — а їх не тільки немає. Їх вже не буде.
Як кусок цегли, вони пробивають поверх за поверхом, провалюючись вниз. «16 серій напруги» — о, так.
Час росіянам знімати фільми про реальність. Свою, сіру та невиразну, у якої немає майбутнього.
Доречі, росіян — з днем ППО. У яких, виходить, майже немає ППО. Енгельсу привіт.
