Україна знов у топі ключових питань світу. Тому варто скористатися цим моментом в інтересах держави. Водночас небезпечним було б віддати цю нагоду вирішити все за нас без нас іншій стороні. Слід пам’ятати, що багато хто все ще бореться зі спокусою умиротворення та поступок, лише б заспокоїти Кремль.
Це наслідки випробування Путіним “карти ескалації” у квітні. Тоді Захід не осягнув всіх масштабів небезпеки, а Київ — недопрацював. Як результат, Путін отримав Женевський саміт, “зелене світло” на Північний потік-2, без жодної реакції Заходу зробив ашлюс Білорусі, запустив енергетичний тиск на Європу та використав “міграційну зброю” проти Польщі та країн Балтії. Йому сподобалося і він іде далі.
Найближчими днями епіцентром формування і прийняття рішень щодо протидії російській загрозі стане “колективний Брюссель”. Не всі столиці ЄС однаково ставляться до нинішніх подій. Саме час для креативності української дипломатії в режимі “овердрайв”. На кону – відстоювання суверенітету та вільного вибору України. Від виходу з кризи залежить і євроатлантична перспектива, і доля України як незалежної держави. Важливо зберегти суб’єктність і не дозволити перетворитись на об’єкт гри інших країн. Як ніколи актуальним є збереження принципу «жодних рішень і дискусій про Україну без участі України”. “Йдеться більше, ніж про Україну” має стати принциповим підходом для всіх.
Що робити?
— Формувати єдиний голос вимог світу до РФ та задіяти всі міжнародні майданчики протидії Кремлю. Весь світ має бачити агресивність Москви, знати про хижі плани Путіна, бути готовим до відсічі військових авантюр Кремля. Йдеться, зокрема, про скоординований демарш з викликом на килим послів РФ у ключових столицях, про негайне скликання засідання Ради Безпеки ООН, про ініціювання консультацій щодо проведення спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН, участь Президента України у сесії Європарламенту та засіданні Європейської Ради.
— Зміцнювати санкційний фронт і заблокувати Північний потік-2. Путін погроз не боїться. Там, де він не бачить супротиву, він йде далі. Санкціями слід не погрожувати, а карати. Саме час вдарити по найближчому оточенню Путіна. Та готовим на столі мати відключення РФ від SWIFT, навіть з перспективою блокування кореспондентських рахунків російських банків. Кремль має зрозуміти, що агресія і терпіння світової спільноти мають межі.
— Отримувати зброю для відсічі агресора на суші, у повітрі, на воді. Цілком ймовірні перспективи і тверді аргументи є, приміром, щодо передачі Україні тих озброєнь, які передбачалися Афганістану. Країни G7 і ЄС мали б нарешті зняти із “гальма” цей процес і в своїх країнах.
— Відновити роботу над міжнародним миротворчим контингентом ООН для Донбасу. Цей інструмент як ніколи актуальний. Агресор більше не посміє грати мʼязами на кордонах України. Це сприятиме виконанню безпекової частини Мінських домовленостей і створить умови для політичного треку. Негативна реакція Росії лише дезавуює її химерні наративи про нібито підготовку наступу чи так званого “геноциду”.
— Нормандський формат має бути не паризьким чи берлінським вояжем для Путіна, а холодним душем. Давно потрібно висунути Кремлю вимоги, серед яких — припинення паспортизації та відміна “листопадового указу” Путіна про економічний аншлюс окупованого Донбасу. І заодно познайомитися з новим Канцлером ФРН “у бойових умовах”.
— Активізувати можливості міжнародних судових інстанцій для притягнення Росії до міжнародно-правової відповідальності за скоєні злочини. Правило має бути таким: жодного злочину Росії проти України без позову чи справи.
І найголовніше: ступінь вірогідності нової військової авантюри Кремля проти України прямопропорційно залежний від рівня внутрішньої консолідації в державі.
