Ми не заслуговуємо на Юру Каракая, Гліба Бабіча, тисяч загиблих воїнів-патріотів, бо не пропускаємо цю війну через себе. Нам знов легше критикувати союзників за недостатню кількість зброї, санкцій, грошей, аніж виробляти зброю самим, відмовившись від корупційних схем Великого будівництва та зомбування єдиним марафоном.
Ми знов погоджуємося на зміщення акцентів, коли героєм Бахмуту вважаємо Зеленського, а не загинувшого за Україну Коцюбайла Да Вінчі.
Ми знов дозволяємо Єрмаку будувати країну януковича, монополізуючи вплив навіть на антикорупційні інституції, організовуючи замовні політичні справи.
Ми знов дозволяємо спуститися до автократії Україні, бо всі вважають що це потреба воєнного часу.
Мені боляче, що народ оскотинюється тими ж методами, які були застосовані у нашого ворога — інформаційна пропаганда покращеної «какой разніци», героїзації влади, замовчування проблем, піар на війні, соціальний популізм.
Після війни буде важко зняти пелену брехні, але не розумію, чому народ повівся на це двічі? Невже забули про передвиборчі рожеві сиропи і постійне оновлення обіцянок, щоб забулися старі?
Погано, що в мене гарна пам’ять.
Іноді хочеться бути серед більшості оскотинених, манкуртів, малоросів, щоб не мучитися думками, не мати постійних дискусій із совістю, не відчувати історичну несправедливість українського народу.
Бути просто губкою: ввібрав фекалії, натиснули — віддав, потім знов натиснули — ввібрав. З пам’яттю на два дні — рівно стільки в нас живе інфопривід.
Важко у собі вбивати малороса, але це потрібно зробити більшості. Важко перестати бути інфантильним, але без цього кращого життя не заслужити. Важко перестати вірити популістам, але реальне життя тебе наздожене і перемножить на нуль, тому доведеться. Важко бути поза політикою, але доведеться розбиратися, бо це необхідність, без якої неможливо прожити.
Переможемо себе — переможемо ворога.
