Останніми днями зовнішньополітична динаміка позначилася вкрай тривожними новинами для України. З’являються нові, більш актуальні виклики, які невблаганно витискають Україну на узбіччя світової політики.
Для протоколу назвемо те, що “на поверхні”:
1- Нульовий прогрес на нормандському треку та відмова РФ продовжити мандат моніторингової місії ОБСЄ на українсько-російському кордоні на стандартні 4 місяці.
2- Відсутність запрошення України на саміт НАТО та туманні перспективи Плану дій щодо членства.
3- Скандал навколо невдалої спроби організації візиту глави офісу Зеленського до Вашингтона та зволікання з офіціалізацією роботи посла України у Вашингтоні, що обмежує діалог з новою Адміністрацією США.
4- Неоднозначна, якщо не загрозлива позиція США щодо долі Північного потоку-2 та новий розвиток у розслідуванні США про нібито втручання української сторони у президентські вибори.
5- Активізація розслідування в Молдові щодо дій Банкової у справі викрадення екссудді Чауса.
І все це на фоні триваючої підготовки до зустрічі Байден-Путін, де говоритимуть про найважливіше.
Однак, Банкова робить вигляд ніби нічого загрозливого для України не відбувається. Намагається зовнішньополітичні виклики і свої очевидні провали компенсувати новими “фішечками”, зосереджуючись на формі, а не змісті, чи перекладаючи відповідальність за невдачі або на партнерів, або на попередників (яскравий приклад — заяви по Північний потік 2). За такого підходу навіть такі приклади як проактивна робота української дипломатії на білоруському треку не в змозі компенсувати відсутність системності і змістовності у зовнішньополітичній діяльності держави.
«Як можна було не запросити Україну?» на Саміт Альянсу. Ці слова Банкової, ретрансльовані через міністра Кулебу, стали симптоматичними, адже не дуже притаманні для дипломатії. Очевидним є прагнення перекласти відповідальність за цю зовнішньополітичну невдачу на іншу сторону. Ці емоції можна зрозуміти. Проте, невірно стверджувати, що «Україну не запросили». Справедливіше говорити, що президент Зеленський не спромігся добитися отримання запрошення. І Байден чи Меркель (які, за словами Зеленського, роблять недостатньо для підтримки України) не винні в цьому.
Помиляється, хто думає, що в попередні роки все давалося так легко:
1- І підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Треба було витримати тиск РФ.
2- І безвізовий режим з ЄС. Мало хто вірив в успіх.
3- І запровадження санкцій проти агресора. Опір був страшений.
4- І отримання оборонної зброї. Слід було подолати негласне ембарго.
5- І консолідація проукраїнської коаліції і неодноразове отримання запрошень на Саміти НАТО та ЄС (що було безпрецедентно).
Все це вимагало лідерства глави держави і злагоджених та вмотивованих зусиль української дипломатії. І що важливо — професіоналізму!
Як висновок: політика Банкової веде до створення піраміди на кшталт своєрідного зовнішньополітичного «МММ» (як це було в 90-ті роки). Для антикризу щодо чергових провалів вигадуються нові повітряні альтернативи, аби «замилити» очі і громадянам, і партнерам. З проблемних історій увага “переключається” на “випадкові” гарячі теми (як правило, з внутрішнього порядку денного). Все це, на жаль, не лише не вирішує жодного із справжніх викликів, які стоять перед Україною. Це накопичує проблеми, які в один день можуть вибухнути. Головне, щоб під уламками не опинилася вся країна. Робіть висновки.
