Гончаренко подивився виступ Путіна, як той каже: «ми договаріватся нє будєм! оні нас кінулі! тєпєрь только полная побєда». І Гончаренко такий: а давайте домовимося з Путіним!
Класний план. Надійний, як швейцарський годинник.
І Зеля такий: ну от, Петро Олексійович, а ви казали, в мене кадри — сплошна безугла.
Насправді, одні такі розмови під час ворожих ударів, просто слова, навіть без дій, — це збільшення таких ворожих ударів. Так само, як ми після наших ударів дивимося, як орки верещать: «пора заканчівать» — і робимо висновок: «ага, то треба вам добавки», от так само і орки роблять.
Чим більше у нас таких розмов, тим більше ракет буде прилітати.
Більш того, чим більше таких розмов — тим менше шансів отримати ці так омріяні всякими фріками мирні угоди. Бо путіну елементарно важче буде переконати свою команду, що варіант «відпустити ворога, коли він вже майже здох і вимолював пощади» був кращим за варіант «додавити». Навіщо путіну (хоч він і не хоче, але навіть якби він хотів) давати нам передишку, про яку просить Олексій Гончаренко, якщо Олексій кричить з-за переговорного столу: «путін, не вір, гнутса ляхі, жми до останнього!»?
Насправді ідеологію «священної війни» і «почотної мученицької смерті» вигадали не просто так. Навіть при тому, що верхівка ніколи не поспішає вмерти за заповітами джихаду, але це відповідь досвідчених у війнах суспільств на терор з боку ворога. Якщо ворог бачить, що чим більше вбиває супротивника, тим той радсніший, що потрапить у Вальгалу до дєвствєніц, ворог поступово усвідомлює марність зусиль. Ворог розуміє, що ти кончений фанатік, що тебе тероризувати нема сенсу. Що уб’єш мільйон афганців, випалиш поля, випалиш селян, але таліби стануть лише сильніші. І у ворога опусакаються руки. Він здувається, а ти отримуєш все.
А от недосвідчені у війнах суспільства — метаються туда-сюда. Вони спершу кидаються з завзяттям воювати, потім при перших труднощах, розчаровуються і біжать випрошувати угоди з завідомо слабкої позиції, і цим потрапляють у нову пастку: ворог раптом посеред переговорів, вбиває соглашателів, вривається в твій табір і добиває усіх. В принципі, як путін вже зробив 24 лютого 2022 року на спроби Олексія Єрмака домовитися по-сєрєдінє.
Нарешті стало зрозуміло, звідки ці такі синхронні й «капітуляційні» настрої у політиків… Ми ж віримо, що вони не погроз путінських злякалися… І не треба казати, що хтось менше хоче миру. Всі втомилися від війни. Тільки от кажіть правду — ворог вимагає не піти на справедливий мир, а стати на коліна. На це й зараз розрахунок ворога — терористичними ударами і тиском підірвати Україну з середини.
Виявляється діючі політики подивилися якусь нову закриту від публіки соціологію, «де більшість людей підтримують перемовини і мир на важких умовах»… Причому, наприклад, один з «голубів миру» та не остання людина в діючій владі Данило Гетманцев підкреслює, що за його «гіпотезою, це саме ті люди, які не хочуть давати некомпліментарні загальному провоєнному медійному тренду відповіді».
До відома тих, хто вважає, що зловив хвилю настроїв народу і її першим «осідлає» з електоральними перспективам:
1. Соціологія показує настрої людей з певним лагом, а не картинки «тут і зараз».
2. Велика кількість відмов не свідчить про підтримку «важких умов».
3. В Україні в критичні моменти історії все вирішували не настрої за соціологією, навіть не політики, а пасіонарна частина народу.
Я хочу всім нагадати 2014 рік. Тоді опозиційні політики пішли на компроміс під тиском міжнародних партнерів і навіть якісь угоди підготували. Але після розстрілу Майдану політики були дуже відірвані від народу і їх мирні міркування вже були недоречні після розстрілів мирних людей. Мир принесли не фіктивні компроміси, а рішучі об’єднані зусилля для зміни ситуації. Історія знову повторюється…
Росіяне тоді не хотіли підписувати остаточну угоду (це — медичний факт, а не та брехня, яку несе вам бункерний). Вони не маю намірів на справедливий мир і зараз.
Не біжіть перелякано поперед потягу! Люди дійсно втомилися, всім складно, є купа проблем, але багато з них вами ж і створені, діями чи бездіяльністю. Проявіть не страх і безпорадність, а лідерство! Не наступайте на ті ж граблі!
Заява партії Європейська Солідарність не знімає проблеми Олексія Гончаренка і його окучування ватного електорату регіоналів і Зеленського.
В заяві багато правильних речей, але немає жодного слова про осуд партією свого народного депутата, який РЕГУЛЯРНО транслює меседжі, які дуже перекликаються з меседжами російської пропаганди.
Виглядає так, що партія НЕСПРОМОЖНА засудити Гончаренка, бо Гончаренко для партії важливіший, ніж партія для Гончаренка.
Тільки цим можна пояснити, чому партія готова толерувати капітулянтську риторику свого найпомітнішого спікера, незважаючи на те, що виборці партії сильно проти здаватися путіну, бо прекрасно знають, що це буде кінець української державності.
Заява партії Європейська Солідарність – це маніфест імпотентності і нездатності відстоювати свої цінності. Це фіговий листок, щоб прикрити свій сором від того, що вони просто не мають впливу на Гончаренка.
Думаю, в партії чудово розуміють, що Гончаренко-центри – це не просто освітні проєкти, а персональна регіональна сітка, яка буде працювати на Гончаренка на наступних виборах.
Але в партії, яка переживає не найкращі часи бояться подивитися вгору і побачити, як Гончаренко кидає їх на наступних виборах і іде самостійно з ватним електоратом Зеленського і ОПЗЖ.
Тому зараз маємо анекдотичну ситуацію, коли позитивні блогери банкової стають більшими патріотами, ніж депутат Європейської солідарності.
А ще зовсім недавно таке здавалося нечуваним.
Не знаю, як Порошенко буде виходити з цієї ситуації, але партія дуже сильно втрачає від того, що стала трампліном для Гончаренка.
Ваші виборці не розуміють такої шизофренії, коли ви декларуєте армію, мову і віру, а Гончаренко каже, що нам не треба НАТО, російську мову треба берегти, бо закони ЄС, а від того, що хтось ходить в РПЦ КП нічого страшного не буде.
