Розмовляла зі старим побратимом, дуже крутим бійцем, з яким ми нині на різних ділянках, з лютого він вже тричі поранений. Розповів історію, від якої волосся дибки, і показав фотки.
Це було кілька днів тому, під час бою в одному з населених пунктів Донеччини. Вороги атакували позиції наших військ. Спочатку в бій пішли «бородаті» — у «гірці» та мультикамі, в дорогому взутті, з якісним спорядженням. Наші їх усіх знищили в ближньому бою — від 100 до 20 метрів.
Потім була «друга хвиля» — колишні засуджені. Вони були хто в чому, але загалом мали непогане озброєння. І наші їх усіх теж знешкодили. Звідки знаєш, що то були засуджені, питаю. Він каже, що, по-перше, тих, хто сидів, з обличчя видно, а по-друге, потім на тілах наші побачили відповідні татуювання.
І от коли наші ліквідували тих екс-в’язнів, у бій пішла «третя хвиля». Мій побратим називає їх «дітьми». Каже, що були зовсім юні, деякі виглядали неповнолітніми, як студенти-першокурсники. І ВОНИ БУЛИ ЗОВСІМ БЕЗ ЗБРОЇ! Бігли до трупів і намагалися взяти зброю у них. Наші покришили їх, звичайно. Мене шокувало те, що ці юнаки, яких кинули у бій без зброї — жоден! — не підняли руки і не закричали «не стріляйте, здаюся!». Ніяким зомбуванням таку поведінку не поясниш. Пояснити її можна лише тим, що якби вони підняли руки, свої постріляли б їх у спини.
Чи, може, у них там нічого не знають про обміни полонених, і ці юнаки думали, що в полоні їх закатують?
Капець…
